Сумне село, й таке колись веселе

Сумне село...

Йому ж співають оди,

Будують церкви,ставляють хрести,

Та їдуть із села на заробітки люди,

Щоб кращу долю, певно, віднайти.

Сумне село...

Стоять хати - примари,

Свій вік бабуся тихо дожива,

Стира природа дворища без кари,

І сум гіркий між пустками ляга.

Сумне село...

Й таке колись веселе,

Бо з міст сюди зліталась дітвора,

Проміння сонце радісно розстеле,

Й покличе вітер гратись у поля.

Сумне село...

Не хочеться в це вірить,

Болить душа за хліборобський рід.

Кому земля свої степи довірить,

Коли селянський зникне родовід?

Світлина картини Олега Щупляка.

Новорічний жарт

Дід із бабою жили,
Частенько хворіли,
Хоч пігулки і вживали
Та не здоровіли.

В переддень Нового року,
Їх оповістили,
Щоб із лікарем сімейним
 Контракт заключили.

Декларація, так звана-
Це вигідне діло,
Лікуватиме держава,
Щоб то не боліло.

Паспорти дід взяв і коди
Й подався в лікарню,
Із надією, що впору
День не пройде марно.

Дочекавсь своєї черги,
Паспорт простягає,
В нього лікар про мобільний
Голосно питає.

- Та нема його у мене,
Що тепер робити?
-А без нього ми не можем
Нічого здійснити.

Повернувся дід ні з чим,
- Отак дню пропасти!
Як же можна в рік свині,
Ще й свиню підкласти?!

Та не довго він журивсь-
Вирішив помститись,
В Новий рік як час проб'є-
Хворим притворитись.

Тільки щойно Гімн заграв-
Дід до телефона:
- Це 103? Мерщій сюди!
Вулиця Вагонна.

- Що дідусю там стряслось?
- Грип пташиний валить,
  Та так валить,що із вух
  Дим клубками смалить.

Прилетіли лікарі,
Думали гарячка,
Бабі в рота заглядають
Чи є там болячка?

Дід питає про діагноз:
- Невже грип ходячий?
Медбрат гнівно подививсь:
- Та ні - це свинячий!

- Отакої,- дід йому,
І знов про хворобу.
- Ви, дідусю,десь схопили
З гумором  мікробу.

Зими підтанули сліди

Дощі змивають сум небес-
Сплакнула осінь.
Зими підтанули сліди-
Змарніла просинь.

Уважно дивиться ліхтар
В калюжі-очі,
Ховає радість і печаль
У сни пророчі.

Будинки мокрі і німі
Шукають світла,
Краса ошатна за вікном
В цю мить поблідла.

Тихо потріскують дрова
В печі до ранку,
Дарує вечір тишу днів,
Мов забаганку.

У грудні плачуть небеса,
Сумують ночі,
А на столі горить свіча,
І піч регоче.

І мокрий плащ висить в кутку,
В теплі стряхає,
В обіймах хатнього тепла
Свіча згасає.

Картина канадського художника

Albini Leblanc

Професійний старт

Понеділок. Квартира. Ранок.
Теплий чай. Метушня.Сніданок.
Папка. Плани. Ключі. Мобільний.
Темп. Уроки. І графік щільний.
Охоронець.Фойє.Чергові.
Школа .Східці.Схеми типові.
Дата. Дошка. Комп ютер. Слайди.
Мова. Тема. Іменник. Файли.
Книга. Вправи.Оцінки. Дзвоник.
Клас. Перерва. Журнал. Щоденник.
Кабінети. Навчання. Стенди.
Вебінари. Освітні бренди.
Тижні. Дні. Метушня.Робота.
Втома. Тиск. Вихідний. Субота.

Зима сьогодні холодно віталась

Я вчора з сумом осінь проводжала,
Прощаючись, бажала їй добра,
І літо бабине у згадках обіймала
На схилах Хортиці і пагорбах Дніпра.

За нею буду часто сумувати,
Згадавши запах яблук у саду,
І встану ранком чаєм зігрівати
Холодний день, що ковза по льоду.

Про себе осінь нам ще нагадає,
Коли впаде на сніг калини жар,
Сплакне дощем, що в кетяги вмерзає,
Бо грудень свій листає календар.

На тлі простор красуються дерева,
Срібляться сукні, вкриті кришталем,
А як всміхнеться тиша полуднева,
Краса впаде прозорим мигдалем.

Зима сьогодні холодно віталась,
Вітри ганяла в приспаних дворах,
А осінь тихо й лагідно прощалась,
І непомітно зникла у ярах.

(Світлина з Інтернету)

Безшумно спала осені краса

Похмуро дивляться осінні небеса,
І промінь з вітром бавитись не хоче,
Безшумно спала  осені краса,
Дощ шлейф брудний по вулицях волоче.

І змиє лист в калюжі біль з душі,
А бруд покриє днів журбу безжально.
Й на крилах вітру зникне він в глуші,
Прощаючись із світом сповідально.

А осінь то лікує, то болить,
ЇЇ краса в поезії і в прозі,
І творчий лет невзмозі зупинить
Стрімкі вітри, що втихли при дорозі.

Вони немов приспали її дар,
Обвітрили красу й чарівну вроду,
Озветься час- і новий Ренуар
Поверне знову в фарбах їй свободу.

Осінній день приліг мені на плечі

Осінній день приліг мені на плечі,
Він весь тремтить від холоду вітрів,
Блукав самотньо в тихій порожнечі
Між голих кленів, лип і яворів.

Він не хотів із осінню прощатись,
Яка сумує й плаче за вікном,
І буде знов у мріях сподіватись,
Коли вона всміхнеться бурштином.

Цей день мені повідав про розлуку,
Прошепотів, що сумував між хмар,
Про ту гірку,отруйно - хвору муку,
Що сповільняє часу календар.

Ми зайдем з ним в батьківську рідну хату,
Теплом зігріє кава і альбом,
Вдихнем ковток дитинства аромату,
І втішить сніг, що випав за вікном.

Осінній бал красуня дарувала

Сьогодні танго осінь танцювала,
А вчора  вальс кружляла по стежках,
Ритмічно степ в негоду вибивала,
Й стрибала польку вранці по садках.

На біс ішла красиво й граціозно,
Мов примадонна сходила нова,
На струнах вітру грала віртуозно,
Щоб чарувала музика жива.

Я закохалась в осінь випадково,
В її тонку й божественну красу.
Прийшла вона нізвідки загадково
В палітру фарб і в музику часу.

Осінній бал красуня дарувала,
Кружляла вальс із вереснем лиш мить,
Ритмічно танго з жовтнем витинала,
А з листопадом зникне відпочить.

Зніма перуки осінь з лип -кокеток

Зніма перуки осінь з лип - кокеток,
Березам вітер коси розпліта,
Прикрасить жовтень осені маєток,
І стихне вранці листя суєта.

Густий туман у парку заблудився,
Бурштин зніма з природи навмання,
В дворах поволі й легко розчинився,
Ховаючи обвітрене  вбрання.

Холодний ранок спить в обіймах міста,
І марить в снах про літа дні ясні.
Прозорі краплі на разках намиста,
Спадають в трави, як дощі дрібні.

А листопад укриє землю листям,
Всміхнеться хмарам ніжно на льоту,
Розкаже він розхристаним обійстям
Про сум дерев в цю пору золоту.

Схова перуки осінь у валізи,
І мовчки сяде  в потяг без вмовлянь.
В туман загорне створені ескізи,
Й сховає їх у хмарах сподівань.

Осінній дощ розпише скло вітражне

Змиває дощ осінню позолоту
 Красу садів і фарби теплих днів.
 Зриває вітер стрімко всю пишноту,
 І час сплива у барвах півтонів.

Потоки сліз обізвуться журливо,
Тремтячим лист в них буде доживать.
Той плач сумний безжально і тужливо
 В вечірній тиші ляже спочивать.

Осінній дощ розпише скло вітражне,
А сірість дня відтінить у  калюжі.
 Дарує осінь відео колажне,
 Дощ розмиває погляди байдужі. 

Убрався клен в осінню позолоту

Убрався клен в осінню позолоту,
Красою вабить погляди людські,
Та скоро холод зніме ніжну цноту
І ляже листя в просіки вузькі.

Багрянцем барв красуються простори,
В шовки зелені вдягнено поля,
І линуть ніжні осені мінори,
А вітер з садом тихо розмовля.

Стоять дерева в відчаї й зажурі,
На жаль, нема в природі вороття,
В задумі сад зустріне дні похмурі,
І лист останній зникне в небуття.

У обійми вечір пригортає

У обійми вечір пригортає
Щось шепоче тихо в безгоміння,
Й сум з душі, мов листя облітає,
І несе, як птиця,в сновидіння.

Щось святе я бачу десь між хмарою,
Погляд зір мене бентежить в сутінках,
Мама й тато перед Богом парою
Йдуть удвох по тих небесних сходинках.

Трохи сумно на душі і болісно,
Бо роки злетіли не питаючи,
А гукнуть їх хочеться так голосно,
Й хоч уявно, ніжно обіймаючи.

Взяла палітру в руки осінь

Взяла палітру в руки осінь
Фарбує тихо навкруги,
Відтінить неба темну просинь
Й багрянцем вкриє береги.

Розчеше липам коси - віти,
Вплете стрічки з яскравих барв,
І жовтень зможе порадіти
Під звуки сонячних октав.

Вона окликне гордовито
Яскраві парки і сади,
Й погляне в сутінки розмито,
Щоб старти вересня сліди.

Тоненьким штрихом доторкнеться
Аби згасить калини жар,
Вночі щаслива  розсміється,
Й запалить в присмерках ліхтар.

Взяла палітру в руки осінь,
Майстерно фарби розбавля,
Бо у душі у неї досі
Порив, що творчість окриля.

Ви, мамо, знаєте що осінь вже дощить

 Ви, мамо, знаєте що осінь вже дощить,

Горіх в дворі скида розкішні шати,

А на душі так сумно і мрячить,

І в квітнику мов пусто біля хати.

Ви , мамо, знаєте цей рік вродило груш,
Гілки обвисли до землі плодами,
Дощі змивають чорнозему туш,
Й думки лягають мокрими слідами.

Ви, мамо, знаєте скуча за Вами пес,
Й на вікнах квіти стебла опустили,
Троянд не вабить синь і даль небес,
Й кімнати в тиші ніби оніміли.

Ви,мамо,знаєте у нас усе гаразд,
Як тяжко нам - звертаємось до Бога,
Та перед сном ми мріємо щораз,
Щоб Ви в цю мить ступили до порога.

Я пройду по опалому листю

Я пройду по опалому листю,
Поблукаю в батьківськім садку,
Очі мами живі й променисті
Між гіллям мов зловлю нашвидку.

Пригадаю як ненька садила
Молоденьке й тонке деревце,
Й коли яблуня вперше вродила,
Мов світилось від щастя лице.

Приторкнуся до кожної гілки,
Обійму її стовбур міцний,
Пролуна,немов  звуки сопілки,
Голос мамин уже негучний.

Поцілую я плід соковитий,
Мов губами до рук приторкнусь,
І за день, що у праці прожитий,
Перед сном я тепер помолюсь.

Ця осінь має запах сліз печалі

Ця осінь має запах сліз печалі,
І полину, що виріс серед трав.
Зриває вітер з сірих днів вуалі,
Щоб вечір тоскно погляд розсівав.

В осінні ночі не зігріє кава,
Ні келих бренді,ні шерстяний плед.
Мовчить мобільний тихо і лукаво,
Й думки спинили свій щасливий лет.

Ця осінь вкриє золотом простори,
Та блеск не вкриє смутку темний  лід,
А павутинки срібної  узори
Злетять за вітром й не залишать слід.

В яскраві барви вдягнуться дороги
В німому світлі сірих ліхтарів,
Мов попелом покриються тривоги,
І ляжуть слізьми з краплями дощів.

Я відчуваю тілом запах смутку,
Так пахне осінь і мої думки,
Бринить сльоза,життя скропивши нитку
І кануть в сутінь з слів сумні рядки.

У окуліста

День весь божий  дід Степен
Старанно трудився,
Що під вечір бідолашний
Гарненько втомився.

Покупався,повечеряв,
Та й ліг спочивати,
Вранці ж їхати у місто
Харчі купувати.

Тільки очі він зімкнув,
Сон йому наснився,
Наче пішки з міста йде,
Бо десь забарився.

Ще привиділось йому,
Наче він скупляється,
Півдня ходить по крамниці-
Очі ж розбігаються.

Вибирать товар втомився,
Що нема вже мочі,
Як на цінники поглянув -
На лоб лізуть очі.

Тож від відчаю такого
Зупинивсь і плаче,
А поглянув в гаманець-
Нічого не баче.

Вранці сон він розповів
Дружині Варварі,
Довго в злагоді вони
Вже живуть у парі.

Баба слухала уважно,
І дала пораду
- До глазного б ти сходив,
Може зір то пада.

Дід з автобуса уранці
До лікарні мчиться,
Бо порадитись йому
З лікарем годиться.

Степан доктору повідав
Про нічні страждання,
Й хоче зір свій перевірить-
Жінчине прохання.

Лікар вислухав уважно,
Перевірив очі:
- Шопінг бабі доручайте,
Це справи жіночі.

Пролітають літа дні ласкаві

Пролітають літа дні останні,
В теплих барвах серпень догоря,
Ранки прохолодні на світанні
Зустрічає з трепетом зоря.

Грона винограду вже дозріли,
Спас збирає яблука в саду,
Персиками гілля обважніло
Й шум з вощини грає на меду.

Ластівнки невесело співають,
Розправляють крила в довгий шлях,
Інші вже краї на них чекають,
Путь далека й небо на вітрах.

Пролітають літа дні ласкаві
Під прощальну пісню солов'їв  ,
В квітнику вогні жоржин яскраві
Впали на журбу минулих днів.

Дозріває день з зерном пшениці

В золото оздоблені простори,
Пестить вітер колос наливний.
Підбирає ластівка мінори,
Й лине спів у обшир степовий.

Дозріває день з зерном пшениці,
Сонце ниву хлібну випіка,
Солод меду й запах паляниці
Вип є ранок з кухлем молока.

Я душею з спепом поріднюся,
Обніму простори золоті,
Лагідно до поля посміхнуся,
Й почуття зорітимуть в мені.

У оздобу ранків золотавих
Ляже світла неба голубінь,
І в пейзажах сонячно - ласкавих
Вкрапить думка щастя світлотінь.

Співа цвіркун мінорно колискову

Співа цвіркун мінорно колискову,
В серпневій спеці вечір спочива.
Поля вдихають свіжість світанкову,
А ніч на трави роси розсипа.

П янить солодкий запах матіоли,
Дарує сад фруктовий аромат,
Розкинувсь хміль на сонні частоколи,
Де творить ніч прелюдію токат.

У неї доля стрілася з війною

У неї доля стрілася з війною,
І дні життя умилися слізьми,
А в тридцять скроні вкрились сивиною,
Бо смерть їй виклик кинула з дітьми.

Вона ішла і в спогади летіла,
Самітна пташка в теплому гнізді,
В один момент від звістки овдовіла,
 Зів' яв кохання цвіт у резеді.

Хустина чорна очі відтіняла,
Впивався погляд з сумом у граніт,
Душа в обіймах камінь огортала,
Рвар серце біль,неначе  динаміт.

Бліде обличчя тихий плач скрадало,
А з неба чулося:"Пробач, таке життя..."
Між хмар кохання блискавкою впало,
Дощем лилось в стражданнях почуття.

В руках несла букет троянд яскравих,
Такі з любов' ю він їй дарував.
І плин життя на спомин днів ласкавих
Кохання зболене у серці чатував.

З роками втрата душу роз' їдала,
Пролиті сльози впали в полини,
Від болю в роздумах надія помирала,
А щем палав на квітах купини.

Ночами плакала й сама себе питала:
"За гріх  який розплата ця тяжка?"
І лиш поволі рана затихала,
Коли дитяча гладила рука.

Вона вдивлялась в світлі очі сина,
Надії паросток розколював граніт,
З' являлася нова в житті стежина
До мрій у цей жорстокий білий світ.

Як хочеться впіймати промінь сонця

І кожен день, народжений світанком,
Вдихає ніжний запах  чебрецю,
Стрічає мить з посрібленим серпанком,
Красу земну на хвої ялівцю.

Мене немов поглинула природа,
 Тумани теплі гладять по плечах,

А під ногами в ється прохолода

І світ прокинувсь в радісних дивах.

Як хочеться впіймати промінь сонця,
В душі сховати , ніби оберіг,
Відкрить в собі зашторені віконця,
Щоб погляд радість в сутінках зберіг

Заплющу очі, і в цю мить вдихаю
Озону запах від кудлатих хмар,
Водночас ,прислухаючись згадаю,
Звук карильйону,що народжує дзвонар.

Й спливає сон вколисано- мрійливий,
Хоча цей світ у маренні ще спить,
Впіймаю вітер лагідно - грайливий,
Щоб подих цей єством благословить.

Відкривши очі, ясно розумію,
Як день дарує нові відчуття,
Щасливу мить вхопити я зумію,
Щоб вгамувать реалії буття.

Життя у вальсі тихо звечоріло

Чия вина, що літо відшуміло,
І осінь сріблом скроні порошить,
Життя у вальсі тихо звечоріло,
Й цей  дивний лет не вдасться зупинить.

Чия вина,що молодість, як птиця
По осені у вирій піднялась,
І клич - не клич, яка вже тут різниця,
В які краї на зиму подалась.

Чия вина, що час такий жорстокий,
І краде в вічність весни і роки,
Що світ стає блідий і одинокий,
І висихають юності струмки.

Чия вина?Хто винен в круговерті?
Життя напише п єсу без вагань,
В ремарки вставить висновки відверті,
І дасть нам шанс  без жодних нарікань.

У маршрутку він зайшов останній

Теплий ранок.Сонячна година.
В ритмі буднів місто ожива.
На зупинці звична вже картина-
Спір за "першість" спокій розрива.

До салону жіночка з сумками
Ледь зайшла й не поспіша  платить
Протягла "пенсійне" між рядами,
Щоб шофер не квапився сварить.

У маршрутку він зайшов останній,
Пропустив усіх, хто там стояв,
А в руці німій і неслухняній
УБеДе - посвідчення тримав.

І водій, аж вирячивши очі,
Пінився й заходився у злі:
"Як мене усі ви вже дістали!
Суните ці кірки бойові.

Маєш право,але ж сіли ж двоє!
камера в салоні бачиш є!
Вже сидять  - теж з пільгами обоє,
Кожен має право тут своє.

Я ж пальне купую,запчастини,
Й задарма вожу щоразу двох,
День працюю в карцері рутини,
А в карманах гроші - що горох"

Поряд дід - поправив окуляри,
Наче кляп хто в рот йому запхав.
З уст тонких не вимовив і пари:
В час складний син в тітки гостював.

Хлопець глянув, біль мов краяв душу,
Про своє торочив щось шофер...
"Дякую!Тож зараз вийти мушу? -
Мовив і проблему в порох стер.

Збоку жінка з донькою сиділа:
"Ну то що, ми їдемо чи ні?"
В неї чоловік на заробітках
Десь у Польщі,а не на війні.

Не молилась, як мовчав мобільний,
Не ридала потай від дітей,
Бо у неї чоловік "цивільний"
Для сім ї заробить він грошей.

Й пасажири, що мовчали доти
Загули.Хтось цитькав, хтось сичав,
Тільки хлопець, що сидів навпроти,
Протягнув п ять гривень - і мовчав.

Може він згадав про свого тата,
Що на сході досі воював?
Докір той, що у руках солдата,
За п ять гривень мовчки купував.

І АТОшник гордо озирнувся,
нахиливсь, сховавшись від безчесть:
" Ти боєць - один не відвернувся
Й захистив звання моє і честь."

Теплий ранок.Сонячна година.
В ритмі буднів місто розмовля.
Добре, що знайшлась одна людина,
Що в серцях повагу оживля.

Останній дзвоник, урочистість, квіти...

Останній дзвоник, урочистість, квіти...
Солодка мить, за крок - нове життя.
А мов учора ви були ще діти,
Й в рожевих фарбах зріло майбуття.

Летять роки, немов вітри крилаті,
Вчорашній день за обрієм зника,
Лиш спагади залишаться строкаті
І теплий слід в душі випускника.

Дитинство й юність швидко пролетіли.
У школі вчились, мріями жили,
Й дорослішими стати так хотіли,
До цього непомітно підійшли.

Шкільний поріг. За ним нові дороги.
Злетять у вирій учні, мов птахи,
В думках же - сумніви,неспокій і тривоги,
Непройдені й незвідані стежки.

Вже не покличе дзвоник вас за парти,
Не скаже вчитель:"Добрий день!"- для вас,
Життя як сталь і випробує гартом,
І фініш стартом стане водночас.

Тож хай зустріне свіх вас доля світла,
Й міцніє воля в складності проблем,
Хай успіх осява дорогу світлом,
І кріпне дух, гартований вогнем.

Дихає місто дощами травневими

Дихає місто дощами травневими
В сяйві нічних ліхтарів.
Сонні провулки зі снами рожевими
Місяць в обіймах зігрів.
Жваво шептались дерева фарбовані
В срібним сяйві небес,
Сутінки впали на площі здивовані
Співом хоральних мес.
Тиша співала ніжно рапсодію
Голосом теплих вітрів,
Ніч вигравала дивну мелодію
В чарах далеких світів.

Вдягає весна вишиванку

Вдягає весна вишиванку,
Й віночок із квітів земних,
І схожа вона на панянку
В намисті із перлів рясних.

Вдивляється в синє свічадо,
Що дихає сріблом озер,
Й убранням милується радо,
Бо день в теплих фарбах завмер.

У вальсі кружляє до ранку
І травню дарує красу,
Розвішала стрічки - серпанки,
І квіти вплела у косу.

На сукні засяяли маки,
На плахті цвіте молочай,
І  теплих ночей зодіаки
Зібрав у намисто розмай.

І чутно як пісня лунає
Над заводдю тихих ставків,
А небо зірки розсипає
На хустку із ніжних шовків.

Спідницю з легеньких хмаринок
Майстерно зіткав небокрай
І кинув небесний відтінок,
Й оздоби вкропив сонцесяй.

Пасує весні вишиванка
Із квітів яскравих і трав,
Для неї немов забаганка
Кружляти у танці заграв.

Допоки у серці є віра

Нас учать біблійні закони
Не тримати зло у душі,
І помсти зітерти канони,
Образ прополоть спориші.

І може у серці руїна,
Танцює на згарищі зло,
А дух, що упав на коліна,
Відтяв у пориву крило.

Образа страшніша отрути,
Знекровлює душу умить,
А потім благає спокути,
Й прощення.А рана болить.

Хоч як там, все ж люди мудріші,
І мусять прожити життя

 Достойно і чесно, сильніші ж
Ту помсту знесуть в небуття.

А рани добро залікує,
Образу ж прошу - відпустіть!
Хай світом собі жебракує,
Дозвольте між хмар їй злетіть.

Я вірю, що щирі і чесні
Не встромлять у спину ножа,
Їх погляди сухо - словесні
З'їдають те зло, мов іржа.

Я певна, нещасні ті люди,
Хоча може це і не так,
Що кидають пригорщі бруду
В чеканні почесних відзнак.

Допоки  є віра й надія,
І сили, щоб твердо встоять,
Хай зітре зневіру стихія,
Щоб ніяк було дорікать.

Пробачте й забудьте образи,

Хай радість освітлює дні,
Забудьте ненАвисні фрази,
Відкиньте печалі й жалі.

А часом усе ж пам'ятайте,
Відвертість - страшніша ярма,
Тож в серце своє не впускайте
Ніколи й нікого дарма.

І як там не є - пробачайте,
Щоб холод теплом розтопить,
А сонячний день зустрічайте,
Що в ясному у небі бринить.

О боже мій, як пахне травень в полі

Шумлять вітри і хмари розганяють,
Дощу благає спрагла вже земля,
Лиш згірклі роси трави напувають,
Та сонце їх безжально спопеля.

Кують зозулі десь за видноколом,
Покликання їх - весни рахувать,
Вітри снують лісами й суходолом ,
Бо не стомились світом мандрувать.

А ластівки шугають у простори,
Вже хочуть спротив вітру  зупинить,
Важкі  громи, немов страшні потвори,
Все ж мріють дощ на світ благословить.

Та луки мліють в любощах шовкових,
А. запах хмелю ніжить і п'янить,
В цвітінні барв каштаново - бузкових
Спекотний ранок тихо забринить.

О боже мій, як пахне травень в полі,
Дзвенить коса в руках у косаря.
Лише городи чорні ще і голі,
І день у спеці сумно вигоря.

Бджола припала до медів квіткових,
Торкає ніжно бархатний нектар,
Простори мліють в барвах вечорових,
І запах квітів лине аж до хмар.

В травневі дні я п'ю і не нап'юся

Медів солодких пізньої весни,
Горнусь до неї щиро, й не боюся
Заснуть в обіймах  м'яти й чареди.

У краси є свята простота

У краси є свята простота,
Для людини краса - це щирість,
Коли сяє в очах доброта,
То порядність вмить зітре сірість.

Поважаю простих я людей,
Що говорять, мов сіють віру,
І рятують чужих дітей,
Не заради гучного ефіру.

Поважаю людей я за те,
Що уміють невдачі приймати,
І що мають бажання святе
Помилки ворогів пробачати.

Я ціную правдивих людей,
Тих, хто скаже тобі у очі,
Тихо, натяком біля дверей,
Щоб не слухали всі охочі.

Дорожу я людьми, що живуть,
І за гривні любов не купують.
Власне щастя руками кують,
І у праці земній не мудрують.

Я горджуся людьми, що творять,
І не ждуть, що настане субота,
В яких душі і очі горять,
А в серцях пломеніє турбота.

Збагнула я насамоті

Злетілись хмари весняні,
В обіймах землю пригортали.
Дощами сліз гучних мені
Сонату з тиші вигравали.

І я вслухалася в цю гру -
Безмовність гладила волосся,
День одягав, немов чадру,
На вечорове безголосся.

Німа підкралась таїна-
В ній звуки потайки заснули.
Мить обірвалась мов струна,
І гами в сутінках зітхнули.

І я почула тиші глас:
Вона сміялась і ридала,
ЇЇ втішав невпинний час
І ніч, що зорі розсівала.

Збагнула я насамоті,
Що тиша вміє лікувати.
Прошепче істини прості,
І час їх буде цінувати.

Цвіте барвінок, ніжиться калина

Цвіте барвінок, ніжиться калина,
Тремтить повітря тихо, мов струна.
Я полем йшла, і стала на коліна -
На сповідь з Богом кликала весна.

Зайшла в цей храм в молитві  на причастя
Зцілить в просторах душу від нудьги,
Обняти світ й в поривах сладострастя
Зірвать з буденності всі маски й ланцюги.

Задумливо і тихо сповідалась
Тут сам -на -сам з вітрами, що гудуть,
Десь перепілка лагідно озвалась-
Все ж таїну простори збережуть.

А потім йшла по стежці до порогу,
Й сказала радо: "Здрастуй, отчій дім!",
В обіймах стисла яблуню розлогу,
Й вклонилась небу й хмарам дощовім.

Дійти, не заблукати по дорозі,
І біля каменя надгробного сплакнуть,
Почути спів лелек у верболозі
Й солодкий щем в душі не сполохнуть.

Прийти на сповідь - це себе пізнати
І кожну мить, як вічний скарб буття.
Повірить в сили, й вміти подолати
Круті вершини власного життя.

Коли весна буяє ніжним цвітом

Коли весна буяє ніжним цвітом,
Й п янить повітря квітів аромат,
Вже день квітчає настрій живоцвітом,
Й душа співає радісно: "Віват!"

Так  дихається легко в повні груди,
І п єш, як воду, спрагу до життя,
Щеза зимовий  сум, як тінь облуди,
І лине час на хвилях забуття.

А мріється невимушено й вільно,
Думки ж летять наввипередки літ,
А в голосі слова звучать весільно,
І радістю бринять на цілий  світ.

Промінь сонця у трави падає

Промінь сонця у трави падає,
Пестить роси легких шовків.
Безмір неба вітрам нагадує,
Про земну круговерть років.

Вітер грає на хвилях зелені,
Степ безмежний упав до ніг,
Краєвиди, що в даль розстелені,
День на плесах ставків зберіг.

Край села там стоїть, мов вкопана,
Тиха липа. А десь в яру
Вже озветься коса стривожена,
Й бризне сік на кульбаб вохру.

Заспіває душа розхристана,
Покохавши красу весни:
В тиші з квітнем земля повінчана
Бачить в небі весільні сни.

Забриніли сльозою струмковою

Забриніли сльозою струмковою
Березневого ранку цівки,
І дзвенять в теплий день колисковою
На проталинах срібні шовки.

Звуки крапель, промінням розбуджені,
Збіглись швидко в потічки з снігів,
Теплим подихом в шепоті зроджені
Прилетіли на землю з дахів.

У люстерках калюж затамовано,
Небо п є чисту вроду в цю мить.
А весна, обережно й схвильовано,
Притискає до серця блакить.

Останні подихи зими

Останні подихи зими
Вже не колючі і холодні,
Сніги з одряхлими крильми
Десь зникли нишком у безодні.

Зими бринить гірка сльоза,
Капіж шепоче із струмками,
Очей бездонна бірюза
Шукає втіху між світами.

Немов на пагорби Дніпра
Слова лягають на папері,
А в  звуках скрипки і пера
Весни відчутний спів у сквері.

І розправило небо крила

І розправило небо крила,
Щоб природи сховать капризи,
Вверх злетіли стрімкі вітрила
Й дарували весні сюрпризи.

Затремтіло в руках стихії
Сонне гілля в обіймах ночі,
Сніговії  рвучкі й лихії
Оповили думки дівочі.

Так зима у поривах гніву
Дні останні дарує світу,
А в безмір запального співу
Сипле мрії  весна із цвіту.

Пожовклий лист

Кохання в юності -
то білий цвіт пелюстка,
Розносить вітер
ніжний аромат.
А спогад в пам'яті ,
немов безмежна пустка,
В ній день завмер
у присмерку лампад.
Лежить в шухлядці
пристрастей послання,
Магічно час
тримаючи в руці.
В картинах вічності
сакрального зізнання
Слова між хмар
злетіли в мінівці.
Пожовклий лист,
овіяний жагою,
Таїть минуле
в вицвівших рядках,
А плин життя
бурхливою рікою
Розмив той слід
по пройдених стежках.

Літні спогади

Вже вечір озвався
У сутінках дня,
І тихо пробрався
У сад навмання.

Присів, й відпочивши,
Напився роси,
Що з віття для нього
Зібрали сади.

Він дихає небом,
Й вологою трав,
З них силу й принаду,
Як солод зібрав.

І квіти відчули
Той подих палкий,
Омріяно-ніжний
й туманно- п’янкий .

Вмить свіжість вдихнули
Від спраги з води,
І бризнули з вуст їх
Солодкі меди.

В безвість лине пісня Боуі

Автостопом по Галактиці
На орбіту мчить Фалкон,
Людство бачить світ у матриці:
Час для простору - закон.

В Всесвіт розум наш вривається,
Тягне руки до Зірок,
На стартапи покладаючись,
Ще й на Марс зробити крок.

Таїна небес здригається,
Щоб спорткар кружляв віки,
Тиша в музику вслухається,
В вічність падають Зірки.

В тих Світах життя не тепліє,
Не шумить морський прибій,
Вечір в сутінках не жевріє,
Й степ не пестить вітровій.

День і ніч там не кохаються,
Не лунає спів птахів,
Вечір з сонцем не прощається,
Й не сипне зима снігів.

Не дзюрчить струмок з-під каменя,
В квітах бджоли не гудуть,
Дощі з лагідного променя
В трави стрічку не вплетуть.

В безвість лине пісня Боуі,
Манекен кермо трима,
Чутно тріск, мов сиплять жолуді,
Та дубів там жаль нема.

Про дарований світ для нас

Від життя ми чекаєм бонусів,

І сюрпризів за  лет років,

Біжимо від незвіданих конусів,

Що впиваються в тишу днів.

Ведемо діалог за кавою

Про події буденно - гучні.

Й повсякчас за щоденною справою

У шухляду лягають дні.

Вмить ховаємо душу в сутінки

Від байдужих чужих очей,

Мрії пестимо ніжно потайки

На вустах  мовчазних ночей.

Зустрічаєм світанки похапцем,

Ніби крадем у вічності час,

Забуваєм про зорі з місяцем

І дарований світ для нас.

Зимовий етюд

На долонях у неба - сніг,
А на крилах вітрів - сніжинки,
Й білий килим узбіч доріг
Вкрив поля і замів стежинки.

Як махне вітровій крилом,
Закружля хуртовина жваво,
Все огорне зима теплом
Таємниче і так ласкаво.

В білих шатах стоять сади,
Теплі хустки вдягли ялини,
І могутніх дубів ряди
Закохались в красу калини.

Світлий погляд віконць - очей
В темну душу ночей пірнає,
Парк скидає, немов з плечей,
Гамір дня, і в півсні стихає.