Серед тисяч слідів перехожих,
Там де сонце обпалює схід,
Серед безліч чужих і не схожих.
Понеділки минають нехай,
І вівторки проходять спонтанно,
Ти рукою вже їм помахай,
Повертайся раптово, неждано.
Повертайся, в душі не тримай
Гіркоту про давнішню образу,
Я чекаю тебе, пам'ятай,
Зустрічатиму тепло щоразу.
Дощ дрібний моросив по щоках,
Час, як краплі, спливав невблаганно,
Мої пальці ти грів у руках,
І теплом цілував їх органно.
Повертайся, чекаю ту мить,
Коли поглядом знов зачаруєш,
Бо душа від утоми щемить,
Як десь там ти без мене мандруєш.
Повертайся. Хіба то був сон?
Ми в думках прокладали маршрути,
Свідком був привокзальний перон,
Аби потім все знов повернути.
Я прийду на вечірній перон,
Де колись ми з тобою прощались,
І побачу той знову вагон,
І ту мить, коли ми розставались.
На пероні в мельканні очей,
Сподіваюсь твої я зустріти,
І за сутінню сірих ночей
Сонце радісно буде світити.
Блукає світло в сутінках кімнати,
Слова завмерли ніби у журбі,
А час складає з оплесків контати.
Слова бувають радісні й сумні,
Бувають скромні, жалісні й привітні,
І засинають з мріями ві сні,
Й летять крізь відстань зовсім непомітні.
Вони лікують, люблять, і кричать,
Без них душа втрачає свої крила,
Буває мить, що болісно мовчать,
Хоч доля їм дала свої вітрила.
Слова бувають гострі, мов коса,
Бувають ніжні, наче квіти в полі,
Чарують наче вранішня роса,
Яка скропляє відчаї і болі.
Слова бувають ніжні, наче цвіт,
Бувають льодяні, неначе крига,
І є такі, в яких зоріє світ.
А є слова, як нерозкрита книга.
Вони мовчать від часу й до пори,
Тримають мить на відстані нагоди,
Коли в душі розквітнуть кольори,
Й полинуть в світ крізь бурі до свободи.
Від вітру докорів і тиші спокою,
Вже кілька днів від відчаю вона,
Дощем ридала й мрякою сумною.
А він пішов без виправдань гірких
За межі днів, де ніч стрічає зорі,
Де в поцілунках спогадів терпких,
Згасають в смутку погляди прозорі.
Вона ходила зболено - бліда,
Їй сірі ранки падали під ноги,
Брудні калюжі міряла хода,
А вранці ожеледь лягала на пороги.
Та інший бачив відчай і печаль,
Укрив снігами всі перестороги,
Поклав на плечі білосніжну шаль,
І розіслав засніжені дороги.
Ішла зима за лютим по землі,
Така чарівна, ніжна і жадана,
І десь сховались смутки і жалі,
Коли краса всміхнулась первозданна.
Дивився місяць поглядом чарівним,
Між хмар блукала тиша угорі,
Й здавалось небо всміхнено - наївним.
Тремтіла синь на крилах у вітрів,
Стогнали липи, вкриті кришталями,
А клен від смутку, ніби постарів,
Стояв мовчазно, втішений жалями.
Виднівся в парку дивний силует,
То йшла зима повільною ходою,
І свій останній вихід на паркет,
Вона прикрасить сніжною габою.
І життя- то немов вокзал,
Хтось проходить і в очі вдивляється,
Мов шукає в цю мить перевал.
Поряд ходять і друзі, і недруги,
Лицемірні, правдиві й святі,
І мелькають примружено погляди
Ревним відблиском в самоті.
Випадкові бувають зустрічі,
Є й такі, що нам шле Господь,
І зникають їх образи гаснучі
В голубу далечінь світловодь.
Хтось забудеться й не згадається,
Хтось вросте назавжди в тобі,
Хтось з уроком гірким поєднається,
Хтось окрилить думки голубі.
Хтось зустрінеться й не оглянеться,
Зробить вигляд, що це не ти.
Хтось зупиниться й привітається,
І розктне в минуле мости.
Все проходить і все минається,
По собі залишаючи слід,
Від образ, та з душі не стирається,
Відчай днів, як холодний лід.
Хтось повернеться й привітається,
Зітре пил з сивих днів життя.
І чого тільки не трапляється,
А в минуле нема вороття.