Шукала зерна істини розсіяні,
Несла тягар на праведних плечах,
Думки плекала впевнено - омріяні.
Вона зустріла праведних людей,
Таких, хто жив у чесності гартований,
Чекала шанс за брамою дверей,
А він мовчав розгублено - здивований.
Тоді вона сховалась між людей,
Розмови й оповідки тихо слухала,
Почувши сміх у галасі дітей,
З полегкістю неправду швидко здмухала.
Ходила правда з вірою в душі,
Плекаючи надію на очищення,
Брехні зривала горе - спориші,
А час збирав хвилини благовіщення.
На полях вже сонях достига,
Так натхненно, з працелюбним хистом
На ланах невтомно сновига.
Дині розкотив по щедрім полі,
Кавуни зростив в долонях днів,
І гуляє в захваті на волі,
Щоб зібрать сюжет для тихих снів.
По садах збирає в кошик груші,
Яблука обтрушує з гілля,
І лунають звуки небайдужі,
Так він літо втішно звеселя.
Вже за обрій котиться задуха,
А дощі шукають свіжу мить,
Десь між хмар, мов бродить медовуха,
І в повітрі свіжістю бринить.
День спекотний стомлено згаса.
Прохолода в травах срібнороса
Крик сирен тривожно колиса.
З острахом принишкли сині далі,
Ластівка сховалася між хмар,
А цвіркун із піснею в печалі
Колисає вибухів тягар.
Ось Дніпро між скель примружив погляд,
Приголубив хвиль ласкаві сни,
А життя стривожений світогляд
Оповив задуху сивини.
Серпень.Вечір.Місячна соната.
Ароматний запах у саду.
Градів свист, як зболена кантата
Розриває вічності ходу.
В душі така спустошлива посуха,
Вгамуй тривогу спокоєм міцніш,
Хай вечір цю мелодію послуха.
Думки жахнулись в голосі сирен,
Сховався погляд в чорній порожнечі,
І часу грізний сірий гобелен
Непрохано приліг на мокрі плечі.
Летіли дні із відчаєм в пітьму,
Буяв полин на згарищі у полі,
І наче мить накинула всьому
Скривавлені війною гострі болі.
Космічну даль обсіяли зірки,
Там ніч надії гріє у долонях,
Збирає місяць миру пелюстки,
А дні війни сховалися на скронях.
Красень - місяць дивиться здаля,
А в траві співають загадково
Цвіркуни, під ноти скрипаля.
В тишу цю вкрадається тривога,
Чутно звуки грізної війни,
І летить страшна пересторога
З вибухами в зойках стани.
І земля стривожено жахнеться,
Виб'є вирва рани синяву,
А в повітрі грізно озоветься
Жах нічний, здійнявши куряву.
В звуках цих жахливе оніміння,
Смертна лють і варварство орди,
Пожирає дикість розуміння,
І стирає людськості сліди.
Відчуття жорстокість повила,
Гріх роз'їв і душу, і тіла,
Ненависть і злоба отруїла,
Світ добра, де людяність жила.
Гляне світ у відчаї й скорботі
На безумство хижих дикунів,
Зникне слід їх у осінній сльоті,
Стерши згадку з часу вівтарів.