Рік новий вже стоїть на порозі

 Рік новий вже стоїть на порозі,

А старий десь присів при дорозі,

Тільки небо сумує в цей день,

І не чутно пташиних пісень.

А ялина у сніжнім вбранні 

Засвітила вогні чарівні,

Сніг виблискує, світиться, грає,

 Опівнічного свята чекає.

Зимовий ранок

 

Заглянув ранок сніжно у вікно,

Вдяглись дерева в білосніжні шати,

Неначе з пуху зітксне сукно 

Сріблиться ніжно вранці біля хати.

Торкає вітер трепетно гілля,

Немов красу боїться обтрусити,

В зимову сукню вбралася земля 

І  прийде ніч оздобами розшити. 

Блукають хмари радісно -  легкі 

Різдвяну пісню небеса співають,

І чутно ноти стишено - дзвінкі,

Що в звуках вітру сонячно лунають.

Казкове диво сніжної краси 

Пейзажем тихим затишно спливає,

Десь чутно скрип і лісу голоси

В задумі днів, що мить благословляє.

Грудневі пейзажі

 

Дощ знову стука у вікно,

Зриває вітер ковдру з ночі,

Розпустить неба волокно,

І заснує ним шиби - очі.

Тремтить у сутінках ліхтар,

Пітьму ховаючи сакрально,

А вечір - спокою дзвонар,

Співає месу сповідально.

Можливо, це природи плач,

А може відчаю ридання,

А грудень -  гість, а не втікач,

Втирає сльози від страждання.

У гіркоті зимових днів

Минуле болісно озветься,

На гілля приспаних садів,

Зима дощами озветься.

Дарує день картини на вікні

 Розписує узори чарівні 

Зима - чаклунка пензлем до світанку,

Дарує день картини на вікні,

Виконуючи ночі забаганку.

Срібляться ніжні пензлика мазки,

Мов з витинанок дивляться сніжинки,

Сплітає день сюжети на  разки,

А час збирає сніжні намистинки.

Зими я бачу дивний силует,

Вона холодна й ніжно - феєрична,

Мороз створив божественний портрет,

Її краса бентежно - споконвічна.

Уміла б я творити як вона,

Лиш хистом і натхненням малювати.

Ось так: без фарб, паперу й полотна,

Розписувати світ і дивувати.

А час писав нам власні теореми

Як ми зустрілись - тихою здавалась,

Магічно й мило завжди посміхалась,

Тоді була для тебе таємницею,

Красивою душевною скарбницею.

А з часом стала річкою бурхливою,

Відвертою,настирною й примхливою,

Я мала власну думку і позицію,

А ти свої показував амбіції.

Спочатку я була лиш забаганкою,

У світі мрій - солодкою приманкою,

А потім стала квіткою - колючкою,

Вимогливою жінкою і злючкою.

Ти все ж шукав вимені своє начало,

А я в цей час дивилась і мовчала,

Вростала в темп, в життєві перешкоди,

І у роки, що нам диктують коди.

А час писав нам власні теореми,

І у " дано" вставляв нові проблеми,

Ти брав реванш, а я допомагала,

Коли від втоми навіть знемагала.

Життя щодня у буднях гартувало,

І вже тебе ніщо не дратувало,

Шумить струмок життєвої криниці,

Збирає час в сузір'я таємниці.

Тихо ніч опускає завісу

 Тихо ніч опускає завісу,

День втомившись, чекає антракт,

Час виводить відому актрису, 

Тиху мить, як обіграний факт.

Тінь малює сумні силуети 

В задзеркаллі нічних ліхтарів,

Проводжаючи в безвість дуети 

Сірих ранків і сум вечорів.

Ще блукають загублені звуки 

Метушні заклопотаних днів,

Десь трамвай відчекснює стуки 

В тиші колій і спокої снів.

Ходить ніч, розпрвіляючи крила,

Думка лине в обійми до сну,

А душа розправляє вітрила,

 Аби мрію зустріти ясну.

А краплі ніжно дивляться спросоння

 Минають дні, спливають мокрі ранки,

Втікає час за обрій сірих днів,

Сховали погляд сонячні світанки 

Грудневими долонями дощів.

Десь чутно звуки сумно - одинокі 

Від шелесту обмоклого гілля,

А погляди ночей похмуроокі 

У смутках віддзеркалює земля.

В калюжі сірій мить купає спокій,

На плин буття накинула плащі,

І прошептала липі одинокій,

Чому проникли в сутінках кущі.

 А краплі ніжно дивляться спросоння 

На світ чарівним блиском кришталю,

Як ранок розстила на підвіконня 

Скрипічний ключ маестро - скрипалю.

Блукає тиша в присмерках кімнат,

 Блукає тиша в присмерках кімнат,

І темп життя у сутінках стихає,

Вже день ховає вісь координат,

Яка його у справах окриляє.

В теплі кімнатнім звуки прилягли,

Укутались у тепле покривало,

Думки втомившись, спокій віднайшли,

Бо тиші дня було зовсім замало.

Заглянув у вікно нічний ліхтар,

Розсіяв світло якось неохоче.

Листає  вітер часу календар,

І день новий у сні життя пророче.

Чому не йдеш, чому ховаєш вроду?

Уже краса осіння відшуміла,

А листопад замів за нею слід,

У тихих снах природа овдовіла,

А ранків блиск розсіявся і зблід.

Понурий парк розхристаний і босий

Пейзаж ховає в сутінках доби,

А тихий дощ, мов ангел безголосий,

Впаде слізьми на клени і дуби.

Ти дивишся невесело й понуро,

Твій погляд - сірі хмари в небесах,

І ранок прокидається похмуро,

Озвавшись тихо в смутку голосах.

Чому не йдеш, чому ховаєш вроду?

Вже грудень протоптав тобі стежки.

Закутай в сніг оголену природу,

На сірий фон зроби свої мазки.