Свій погляд день сховав таємний,
В задумі мрію колиса,
І шле уклін землі доземний.
Потоки сліз змивають сум,
Вдягають сірість в блиск прозорий,
В холодну загалковість дум,
І в подих вітру неозорий.
Блукає дощ в руїнах днів,
Змиває відчаю печалі,
На чорні опіки садів
Накине сліз рясні вуалі.
Сховає дощ в окопах страх,
На берці бруд впаде з калюжі,
І у зруйнованих містах
Оживить погляди байдужі.
Сумують, плачуть небеса,
А хмари сльози втирають,
Життя у вірі воскреса
І месу їм вітри співають.
Новий рік, запах хвої, сніги,
В нас не час феєрверкам лунати,
Бо обстрілюють нас вороги.
За святковим столом вся родина -
Так було це у мирні часи,
Але зараз сумна Україна,
Чутно вибухів скрізь голоси.
Лікарі в укриттях оперують,
Волонтери під кулями мчать,
Кулеметники пильно чатують
І готові від куль захищать.
Не до свята бабусі і діду,
У підвалі сховались вони,
Проклинаючи кості сусіду,
Що воює за " мир" сатани.
У куточку притихла малеча,
Пригортаючи нишком кота,
Хоч і свято, сумна порожнеча
І холодна в душі гіркота.
Символічно ялинку убрали,
Але злякано настрій мовчить,
Бо на нього " Шахеди " пускали,
Тож сирена як спротив кричить.
Новий рік цей - відбиток пекельний,
Подарунок з сюрпризом біди,
Залишив наче погляд смертельний
І криваво убивчі сліди.
Не зітерти із пам'яті дати...
Мандарини, шампанське, сніги...
Новий рік змусить нас пригадати,
Як вітали в цей час вороги.
А ми за волю, річку, гай і сад,
Тіла ви сунете в пекельний крематорій,
А ми благаєм миру устократ.
Прийшли зі зброєю на землю нашу рідну,
Щоб руйнувати і палити все до тла?
Свою натуру показали ви огидну,
До вас вже ненависть і в дітях проросла.
У вас живуть імперські наратив,
А ми із роду тих, хто сіє хліб,
Для вас грабіж - життєві позитиви,
Своє достоїнство хороните у гріб.
Ви цілитесь і у святе, і в грішне,
Для вас утіха - спалена земля,
Майбутнє ваше сіре й безутішне,
Що вас чекає злобно звіддаля.
Ви кажете, що справжні ми нацисти,
Свій " мир" ви вдерлись в Бучі показать?
Спалили Маріуполь, як фашисти,
Не гріх і про Алеппо нагадать.
Херсон тримали довго ви в облозі,
Тепер безжально місто бомбите,
Іде Різдво до люду по дорозі,
А ви сухпай в окопах грезите.
Ви впевнені - прийшли нас рятувати?
На танках вдерлися із градами сюди,
Волаєте жорстокість показати,
Криваві залишаючи сліди.
Ви варвари, яких ще світ не бачив,
Лікарні, школи, храми - це святе.
Вам світ голодомор ще не пробачив,
Бо у душі ви з чортом живете.
Б'єте по ТЕС, щоб світла нас лишити,
Для вас зима - це зброя, а проте,
Народ наш є,він був і буде жити,
І згине зло і правда розцвіте.
Ви за війну, а ми - за мир і працю,
За хлібне поле, мирне майбуття,
За людяність, відвертість і співпрацю,
За світлий день, за матір і дитя.
Несе у торбі радість дітлахам,
Сумні думки цьогоріч у старечі,
Як це здійснити він не знає й сам.
Сидить сумний читає лист Дарини
Вона не просить в нього телефон,
І у листі те ж саме у Поліни,
Яка із дому їде за кордон.
Дарина просить повернути тата,
Який загинув влітку на війні,
А Поля пише: " Розшукайте брата,
Що безвісти пропав ще навесні".
А Петрик просто повернуть домівку,
Ракетою зруйновану вночі,
І годувальницю улюблену корівку,
А ще гараж, і трактор, і ключі.
Марійка просить кішку розшукати,
І вірного й слухняного Сірка,
Щоб з ним могла по вулиці гуляти,
І навперейми мчати драпака.
Ось Коля пише: " Хочу в рідну школу,
Зустріти мрію всіх товаришів,
І друга ліпшого побачити Миколу,
Щоб розказати вивчені вірші."
Галинка мріє до бабусі в гості,
Щоб зникли вмить ворожі блокпости,
Або невидимо спуститись з високості,
Минаючи зруйновані мости.
Цьогоріч Миколай стидів в зажурі,
Читаючи при свічечці листи,
В душі у нього вирували бурі,
Бо він не знав, що дітям понести.
І він пішов туди, де було пекло,
Де майже рік вже точаться бої,
Моливсь за мир допоки аж не смеркло,
Благання слав Всевишньому свої.
По вікнах дощ вистукує ритмічно,
Мов тче холодний мокрий гобелен,
І розстила в калюжах хаотично.
Вкриває дощ ті вирви днів сумних
Струмками сліз, утішені вітрами,
І зойки днів тривожно - голосних
Замруть в руїнах мерзлими снігами.
Знов сизий дим, понівечений дріт,
Розбитий дах сусіднього будинку.
Шукає пес, дощем розмитий слід,
Аби людей зустріти на хвилинку.
А дощ іде руїнами війни,
Змиваючи сліди кривавих ранків,
А відчай днів і спомин сивини
Окликне голос зболених світанків.
На гілку сяде пташка у саду,
Тієї груші, що війна зломила,
Та дасть весна їй паросдть молоду,
Аби цвіла вона і знов родила.
Листає календар прожиті дні,
Але вона ніяк не надихає
На торжество, лиш настрої сумні.
У Бахмуті страшні бої тривають,
Херсонщина здригається в огні,
А рани Харкова ніяк не заливають,
І в Гуляйполя погляди сумні.
Ще рік тому було це справжнє свято,
Його чекали в місті і в селі,
До нього готувалися завзято,
Раділи і дорослі і малі.
Але сьогодні тато там воює,
А мама Богу молиться щодня,
А пес Рябко скрутився і сумує,
Слізьми в полях вмикається стерня.
Я пам'ятаю стомленого діда,
Завжди бажав прожити без війни,
У гості часто кликав він сусіда,
Аби згадать події давнини.
В його словах я чула біль крізь роки,
А зараз відчуваю це сама.
Крізь плин часу війни лунають кроки,
І плаче небо, поле і зима.
Уже зима, тож хай бинтує рани
Суворих днів з надією в добро,
І щоб лунали голосно органи,
І знов всміхались Харків і Дніпро.
Тріщать дрова, даруючи тепло,
Блукає злякана війною темна нічка,
Ховаючись тривожно за стебло.
Згадаю час і мамині турботи,
Чекали свят, коли були малі,
Дивився день в засніжені широти,
А зараз смуток, відчай і жалі.
І видно вирви, згарища, руїни,
Свята принишкли, ніби від образ,
Гримлять бої на сході України,
І пише день сумні уривки фраз.
Зима.Мороз.Чекають люди свята,
Того, що мир в домівки принесе,
Коли війна знесилено й розп'ята,
У безвість гнів смертельний вознесе.