Витанцьовує листя пасп'є.
День вдягає пальто з жовтоцвіту
І привіти усім роздає.
Листопад до нестями красивий,
В почуттях - таємниче сумний.
Все частіше буває сльозливий,
В пориваннях ідей неземний.
Його погляд ховається в парку
Від холодних обіймів пори,
Він шукає красуню - квіткарку
І збирає в букет кольори.
Візьме осінь він ніжно під руку
І у танці легкім закружля,
Десь в пориві чарівного звуку
У обіймах сплакне звіддаля.
Синь небесну поглядом збирає,
Осінь вже пришвидшує ходу,
День стерню у променях купає.
Хочеться ще літо зупинить,
Але час свої розправив крила,
Огорнулась сумом тепла мить,
Щойно день розкрив свої вітрила.
Цвіркунів виспівують хори,
Дивні думи соняхи шепочуть,
Сонних ранків теплі кольори,
І дощі змивати їх не хочуть.
Яблука обвисли до землі,
Налилися спілі груші соком,
Ходить бусол тихо по ріллі
Вслід за вітром непомітним кроком.
Літо, зачекай, не поспішай!
Зупини ходу свою поспішну,
Цвіркунів нічних поутішай
І світанків посмішку маніжну
Вдивляючись в осінню далечінь,
Там слід його невдовзі буде змито,
А у ярах впаде незрима тінь.
Вже відчувається осіння прохолода,
Вдихають ранки свіжість і тепло,
Шумить в медах фруктова насолода-
Здається літа наче й не було.
Серпневі дні минають дуже швидко,
Вночі вже чутно осені ходу,
А бджоли в квітнику танцюють рідко,
І день ховає сум свій у саду.
Вже сонце відкохало спілі дині,
Вдихає степ солодкий аромат,
Десь погляд осені ховається в долині,
Збираючи розсипний агат.
Складає в кошик груші запашні,
Скликаючи тумани посивілі,
І сутінки розгублено - сумні.
Він ластівкам нагадує щоранку,
Що знову в путь збиратися пора,
А з теплих днів, як ранків забаганку,
В полях збирає в досвідках вохра
Приніс в дарунок свіжу прохолоду,
Деревам в коси вітер повплітав
Спекотну днів, і мрії в нагороду.
Вдягає він намисто бузині,
Дарує знов гердан кущам калини,
Розписує пейзажі чарівні
У акварелях сонячної днини
Збирає серпень спілі дині,
Несе дозрілі кавуни,
Танцює весело в долині
Серед цвітіння дивини.
Він знає літа таємниці,
Секрети теплої пори,
А свіжим подихом з криниці
Розбавить спеки кольори.
Він вранці з півнем озоветься,
Приспить соліста - цвіркуна,
І ранок свіжістю всміхнеться,
А ніч сховається сумна.
Спіймає серпень промінь сонця
З дахів зруйнованих осель,
Зітре туманом сум віконця,
І днів розкрутить карусель.
Я там уже три роки не бувала,
Той спогад, наче приворотне зілля,
П'янкий нектар, де груша розквітала.
Заходжу в двір - тут рідне все до болю:
Паркан,колодязь,арка виноградна,
Але мою украв чомусь хтось долю,
Невже вона метафорно - принадна.
Так хочеться зустрітися з ріднею,
Відкрити книгу спогадів життєвих,
Ступити крок батьківською землею,
Відчувши жменьку радощів життєвих.
Нехай це сон, але такий приємний
В реаліях сумних і непривітних,
Можливо натяк лагідно - таємний
У вирі днів із спогадів розквітлих.
Може цей сон - чиєсь мені послання,
Від літніх хмар, що мучаться в неволі,
Або думок настирне намагання
Змінити хід від викрадення долі.
Дозрівають черешні в саду,
Свист ракет між гіллям зависає,
Час сприймає цей жах на льоту.
На вокзалі безлюдно в Пологах,
На базарі шниряє орда,
Бродить смерть і війна по дорогах,
Де зі степу бур'ян спогляда.
В Гуляйполі квітують троянди,
" Руський мир" шле "привіти" щодня,
Їм ворожі байдужі команди,
І "Калібрів" гучна гуркотня.
А в Оріхові маки палають
На руїнах - як ватра війни,
Та джмелі де- не- де сновигають
Поміж трав, де ростуть полини.
У Бердянську і сумно, і нудно,
День сховався на хвилях журби,
А на пляжах і тихо, й безлюдно,
Щось шукають там лиш голуби.
У Токмак прилетіли лелеки,
Звили гнізда там знов для пташат,
Грає літо сумні соунтреки
І вгамовує грізний набат.
У Приморську буяють іриси,
Промінь сонячний в морі сховавсь,
В Більмаку відбуяли нарциси,
І в саду соловей обізвавсь.
В його співах і біль, і ридання
Про зруйновані долі людей,
Про гіркі материнські страждання
Повернути усіх до сімей.
Кличе хмари вітер навпаки,
А простори манять неозорі
В далеч днів, де стогнуть вітряки.
Він плекає квіти на долонях,
Розгортає трав легкі шовки,
Днів журбу обвітрює на скронях,
Струшуючи тихо пелюстки.
Слухає пісні птахів ранкові,
Бісер рос збирає на гердан,
А принади ніжно-світанкові
Прикладає степу поміж ран.
Вечоріє. Йде за обрій травень,
Шепче казку, вигадану в сні,
І дарує знов весні хоробрий
Жах війни і миті чарівні.
Жовтий цвіт кульбаб - тепло і сонце,
Ніжний погляд травня і весни,
Заглядає промінь у віконце,
Доброту вкрапляючи у сни.
Кіт Мурко приліг в траві під тином,
Півень виголошує: " Привіт!",
Вітер заховався за комином,
Обтрусивши яблунь білий цвіт.
День іде, шукаючи спасіння,
Крутить стрілки час на самоті,
Сум руїн у звуках відгоміння
Промені збирає золоті.
Зацвіли півонії рожеві,
Ніжним цвітом вабить бузина,
Вибухів шрапнелей металеві
Без жалю їм душу розтина.
Скропить дощ землі глибокі рани,
Змиє біль жахливої доби,
І цвістимуть маки і тюльпани,
Й здімуть мир у небо голуби
Променем і квітами бузку,
Задзвеніли квіти мов органно,
Заспівали птахи у садку.
Вже із трав шовки лягли під ноги,
Розсипає ніч на них росу,
Час летить крізь зболені тривоги
І шукає вічності красу.
А весна всміхається ласкаво,
Тче з барвінку диво - килими,
Цвітом прикрашає дні яскраво,
Походжає тихо між людьми.
Вже стоїть Великдень на порозі,
Україна сплакує сльозу,
І цвіте калина при дорозі,
Мріючи про миру бірюзу.
Кинджали, дрони і ракети,
Весна і вибухи вночі.
Людей похмурі силуети,
Птахів стривожені ключі.
Крізь сон лунає знов тривога,
На пуск злітають літаки,
Весна - красуня босонога
Біжить по полю навтьоки.
А під ногами - море квітів,
Вітри розгойдують блакить,
Мов під освітленням софістів,
На струнах березень бринить.
Лиш на душі - і біль, і втома,
Думки бредуть у небуття,
Стара забута аксіома-
Плекати паросток життя.
Поміж зруйнованих будинків,
На тлі згорілих лісосмуг,
На ранах з болем поєдинків
Шукати стійкості навкруг.
Весна благає порятунку
Від зла, від скверни, від біди,
І вмить вдихає запах трунку
З ковтком джерельної води.
В туманах сизих березневих ранків,
В травневих звуках зляканих хрущів
На фоні вибухів обстріляних світанків.
Десь на полях принишкли бур'яни,
Чорніють вирви, мов на тілі рани,
Крізь відблиски незримі давнини
Клекочуть лавою неначе злі вулкани.
У глиб землі сховались ховрахи,
Покинули свій дім старі лисиці,
Тут не літають зграями птахи,
Бо не знайти тут колосу пшениці.
Не чутно тут веснянок від птахів,
Дощі тут плачуть гіркими сльозами,
Весна шепоче голосом страхів,
Збираючи сумні музичні гами.
Між мокрих лип всміхаються простори,
Крізь скрип гілля стареньких яворів
Вчуваються нелюдські поговори.
Тендітний час сховавсь в бруньках верби,
Мить затаїлась в березневій зливі,
А мокрий сад із поглядом журби
Скрадає віддзеркалення криваві.
В цих поглядах незрима суть буття,
Від "А" до "Я" осмислені сюжети,
Глибока філософія життя
І розпачу незримі силуети.
Вербові котики бринять,
Яскраві ранки озирнулись,
І тихо з вітром гомонять.
У тих розмовах сум і втома,
І страх від погляду війни,
Немов забута аксіома
Завмерла в посмішці весни.
Мороз сховавсь за голі віти
На фоні сонячного дня,
Збирає березень привіти
Щодня для квітня - скрипаля.
Весна і ранок.Пахло полем,
Доносив вітер запах трав.
Цей спогад лиш озветься болем
На фоні плачучих октав.
Два роки зовсім інші ранки,
Ракетний свист тиранить час,
Тремтять у відчаї світанки,
Змінивши вирази гримас.
Весна згадалася в цвітінні,
Гули над квітами джмелі,
Було це ніби в сновидінні,
Де ніч збирала кришталі.
Вже другий рік ревеуть мотори,
Їх чують злякані міста,
Між стін завмерли коридори,
Як дрон у небі проліта.
Тепер похмурі дні зимові,
Брудна калюжа наче сталь.
Дощі у вранішній промові
Читають вулицям мораль.
Світанки моляться на тишу,
Ми на дистанції війни,
Весна шукає знову нішу
В час світової кривизни.
Нас ранок поспіхом голубить,
Щоб знов сховатись в укриття,
Як і раніше все ж він любить
Бажання зцілити життя.
Без сирен, без вибухів, війни,
Щоб дощі потоками лились,
А в буянні терпли полини.
Будуть сльози, спогади, печаль,
Дні страждань, безсоння і жалі,
Тихоплинна моторошна даль,
Ласка сонця й в небі журавлі.
І не буде спогад без війни,
Без полеглих, вбитих, катувань,
Без руїн, днів стертих без вини,
Без жіночих сліз і сподівань.
Будуть поряд вічні вороги,
Буде Буча, Куп'янськ і Ірпінь,
Гіркота душевна без снаги,
Час убитий мирних поколінь.
Буде поле в мінах на роки,
Лісосмуги випалені вщент,
І життя без помаху руки,
Ніби долі злий експеримент.
Блукає час за обрієм зими,
Похмурий лютий лагідно не звичний
Блукає сумно десь поміж людьми.
Спустило небо сірі гобелени,
Сховавши тугу поміж яворів,
Тривожно виють злякані сирени,
Замаскувавши вибухи боїв.
А десь блукає сірий пес голодний,
Поміж рун шукаючи тепла,
Його інстинкт рятує надприродний
У дні війни від мук, що прирекла.
Десь п'ють чаї, сидять в кафе затишнім,
А хтось ховається в підвалах від війни,
Дарує доля впевненість безгрішним,
Смертельний вирок - слугам сатани.
Сплакнули хмари сірими дощами,
Сховавши біль і відчай на землі,
Розсипав лютий тугу між кущами,
І розтрусив страждання на щаблі.
Плаче небо від звуків ракет,
А зимі час міняти обнову,
Видно сірий її силует.
У полях на блакитних просторах
Чорні вирви сховали свій страх,
Бруд смердить на чужих триколорах,
А мишва їх гризе в бліндажах.
Лісосмуги обпалені й голі,
Край полів залізяччя пала,
Там блукають загублені долі
На руїнах кривавого зла.
А за обрієм час вже чекає,
Бо втомилась зима від війни,
Про смертельні бої пам'ятає,
І про штурми нічні давнини.
Заховає вона у валізу
Страх і відчай згорьованих днів,
Лиш звучатиме, наче реприза,
Ода миру у музиці снів.
Тримаючи в руках букет гвоздик,
Ішов дідусь й підкорював цигарку,
І крик сирен на мить немовби зник.
Уважно дівчинка дивилася на маму,
А в погляді завмер химерний страх,
Зруйнований під'їзд сховавсь за панораму
Обвітрених тривог, затамувавши жах.
Тримала донька міцно руку мами,
Приховуючи в погляді печаль,
У снах вона здригається ночами,
Відштовхуючи сон в холодну даль.
Їй часто сниться сон: іде вона із татом
У зоопарк у літні теплі дні,
І як на катері катається із братом,
Як ловлять зайчики окрилено - ясні.
Пригадує вона, як з котиком гуляла,
Як бігала із друзями в дворі,
Як мама кіски вправно заплітала,
І як зі школи зустрічала на порі.
Душа її немов у прірву лине:
Ракетні вибухи лунають без мети,
І спогад цей в уяві швидко гине,
Залишивши відбиток самоти.
Усе життя вмістилось у валізу,
Родинний затишок згадає телефон,
А кожен стук стривожує щоразу
І збурює в думках амаргедон.
Сьогодні вони йдуть зустрітися із татом
На цвинтар, де тріпочуть прапори,
Загинув навесні під Бахмутом солдатом,
Знешкодивши ворожі табори.
Ось сірий постамент - і погляд його рідний,
І доньчина рука погладжує граніт,
Їй світ здається цей жорстоко - жалюгідний
У відстанях загублених орбіт.
В душі у неї біль й глибока свіжа рана,
А тато споглядає із - за хмар,
Війна, немов життя уражена мембрана,
В дітей украла щастя календар.
На сході точаться бої,
Болить Херсоном Україна,
І рани в Харкова свої.
Здійнявсь Чернігів із руїни,
І Миколаїв втер сльозу,
Щоб дух незламної країни
Розвіяв ворога грозу.
В Одесі Чорне море в мінах,
А Маріуполь стертий вщент,
Та Київ все ж не на колінах,
А Львів всім створює контент.
Полтава руку простягає,
А Суми втримують кордон,
Хмельницький стійкістю вражає,
Дніпро - медичний полігон.
Летять ракети в Запоріжжя,
Удари зносить Кривий Ріг,
А Україна косить збіжжя,
Гостей приймає на поріг.
Тернопіль, Вінниця, Черкаси,
Луганськ, Донецьк, Житомир, Крим.
Гримлять козацькі тулумбаси
Як заклик боротьби за мир.
Соборна вільна Україна-
Дідів і прадідів земля,
Хай лине мова солов'їна
В піснях і в звуках скрипаля
Від вибухів здригається земля,
Вітрами й холоднечею розлючена,
Вдивляючись за обрій звіддаля.
Людське життя блукає між сиренами,
Між часосмуг " Тривога" і " Відбій",
А суть його сховалась за антенами,
В катренах оспівавши дні надій.
Дерева одягли крижані шати,
Дзвенять скляні на вітті кришталі,
Збирає час смертельні постулати,
Й прогнози заморожує на склі.
Тремтить душа від ненависті й люті,
Нервовий стрес пронизує буття,
Свідомість дистанціюється від суті
У стані невагомості життя.
Щодня приходять нові повідомлення:
"Злетіли ТУ- негайно в укриття!"
І поринаєш в болісні розломлення
Й припущення, що йдуть у небуття.
Час завмирає знову перед вибухом,
А пам'ять шепче тихо " Отче наш",
І мить шукає порятунку з острахом,
Щоб зупинити відчаю тираж.
І ця буденність входить поступово
У ритм життя обстріляних років.
Чи є свята - уже не принципово,
Чи тихий день від реву " вітряків".
Думки блукають вулицями міста,
Здіймаючись в небесну далечінь,
Їх зустрічає Матінка Пречиста,
Неголосно промовивши: " Амінь".
Вир подій і душі почуття
Що окреслюють межі буття,
І ведуть лабіринтом подій
По стежках засекречених дій,
Із сюрпризами різних проблем,
Без роз'яснень, ремарок і тем,
І прямуєм на лінію" старт",
Де розкручує фішку азарт
І виходить в момент забуття,
Та реальність, що в слові
" Життя"
Візуальний прозорий контраст
На картині життєвих подій,
В акварелі реальності дій,
У мазках сонцесяйних тонів
На околиці прожитих днів.
Де джерельна від спраги вода
Холодком між подій осіда,
Манить в безвість нездІйснених мрій
У бажання із світлих надій,
Він безжально летить поміж нас
Час.