Стоїть зима розхристана й засмучена,
Від вибухів здригається земля,
Вітрами й холоднечею розлючена,
Вдивляючись за обрій звіддаля.
Людське життя блукає між сиренами,
Між часосмуг " Тривога" і " Відбій",
А суть його сховалась за антенами,
В катренах оспівавши дні надій.
Дерева одягли крижані шати,
Дзвенять скляні на вітті кришталі,
Збирає час смертельні постулати,
Й прогнози заморожує на склі.
Тремтить душа від ненависті й люті,
Нервовий стрес пронизує буття,
Свідомість дистанціюється від суті
У стані невагомості життя.
Щодня приходять нові повідомлення:
"Злетіли ТУ- негайно в укриття!"
І поринаєш в болісні розломлення
Й припущення, що йдуть у небуття.
Час завмирає знову перед вибухом,
А пам'ять шепче тихо " Отче наш",
І мить шукає порятунку з острахом,
Щоб зупинити відчаю тираж.
І ця буденність входить поступово
У ритм життя обстріляних років.
Чи є свята - уже не принципово,
Чи тихий день від реву " вітряків".
Думки блукають вулицями міста,
Здіймаючись в небесну далечінь,
Їх зустрічає Матінка Пречиста,
Неголосно промовивши: " Амінь".
Немає коментарів:
Дописати коментар