На відстані часу

 

У житті ми звикли зволікати,

І чекаєм вигідний момент,

Боїмося час випереджати,

Щоб знайти достойний аргумент.

І для днів стандарти прописали,

Розписали кожен власний крок,

Почуття у темпи заховали,

Й підняли на відстань до зірок.

В поглядах кохання колисали,

Мрії запаковували в час,

В глибині душі вони згасали,

Й озивались жалісно до нас.

Нам здавалось все це буде вічне,

Зустрічі й прощання нальоту,

А душа виношує магічне:

"Час летить безжально в німоту".

Й не важливо на чиї мотиви,

Буде ця мелодія звучать,

Плин часу, немов корпоративи,

В запалі над буднями промчать.

І які б сюрприз не траплялись,

Доля дасть на роздум п'ять хвилин,

Щоб серця навіки поєднались,

І забули ритму часоплин.

Жінка - весна

 В очах жіночих - неба голубінь,

І бірюза води завжди сріблиться,

Й безмежно - тиха степу далечінь 

В промінні сонячнім іскриться.

У посмішці жіночій - радість днів,

І часу плин обвітрено - короткий,

Відлуння мрій і спомин снів,

І погляд ніжний, лагідно - солодкий.

У голосі жіночім спів вітрів,

В нім моря шум, і лісу серенади,

Відтінки звуків в барвах півтонів,

І шепіт трав й бурхливі водоспади.

В руках жіночих - ласка і тепло,

В гарячім серці - ніжність і турбота,

І оживає від доторку стебло,

Й зникає непомітно дощ і сльота.

В жіночій постаті- і мати, і донька,

Розумна й мудра, юна і вродлива,

Бабуся й жінка, тиха й гомінка,

Вона весна - красива і зваблива.

Чужі слова...

Чужі слова,то не гірка отрута, 

Вони, мов стріли, ранять і болять,

В них туга днів, що в роздуми закута,

А погляд снів - то відчаю печать.

Ті рани вчасно треба лікувати,

Наркоз і біль долати з дня у день,

Сльозами шрами часто омивати,

І слухать тишу зболених пісень.

Душа, здається,витримать не зможе,

Надмірну дозу болю й гіркоти,

Лиш  сила духу в плоті допоможе,

Коли до себе з вірою прийти

Я прийду на вечірній перон

Повертайся, я бачу твій слід

Серед тисяч слідів перехожих,

Там де сонце обпалює схід,

Серед безліч чужих і не схожих.

Понеділки минають нехай,

І вівторки проходять спонтанно,

Ти рукою вже їм помахай,

Повертайся раптово, неждано.

Повертайся, в душі не тримай

Гіркоту про давнішню образу,

Я чекаю тебе, пам'ятай,

Зустрічатиму тепло щоразу.

Дощ дрібний моросив по щоках,

Час, як краплі, спливав невблаганно,

Мої пальці ти грів у руках,

І теплом цілував їх органно.

Повертайся, чекаю ту мить,

Коли поглядом знов зачаруєш,

Бо душа від утоми щемить,

Як десь там ти без мене мандруєш.

Повертайся. Хіба то був сон?

Ми в думках прокладали маршрути,

Свідком був привокзальний перон,

Аби потім все знов повернути.

Я прийду на вечірній перон, 

Де колись ми з тобою прощались,

І побачу той знову вагон,

І ту мить, коли ми розставались.

На пероні в мельканні очей,

Сподіваюсь твої я зустріти,

І за сутінню сірих ночей

Сонце радісно буде світити.

 

Слова бувають...

 Примружив вечір очі голубі,

Блукає світло в сутінках кімнати,

Слова завмерли ніби у журбі,

А час складає з оплесків контати.

Слова бувають радісні й сумні,

Бувають скромні, жалісні й привітні,

І засинають з мріями ві сні,

Й летять крізь відстань зовсім непомітні.

Вони лікують, люблять, і кричать,

Без них душа втрачає свої крила,

Буває мить, що болісно мовчать,

Хоч доля їм дала свої вітрила.

Слова бувають гострі, мов коса,

Бувають ніжні, наче квіти в полі,

Чарують наче вранішня роса,

Яка скропляє відчаї і болі.

Слова бувають ніжні, наче цвіт,

Бувають льодяні, неначе крига,

І є такі, в яких зоріє світ.

А є слова, як нерозкрита книга.

Вони мовчать від часу й до пори,

Тримають мить на відстані нагоди,

Коли в душі розквітнуть кольори,

Й полинуть в світ крізь бурі до свободи.

Останні подихи зими

 Її душа тремтіла, мов стуна,

Від вітру докорів і тиші спокою, 

Вже кілька днів від відчаю вона,

Дощем ридала й мрякою сумною.

А він пішов без виправдань гірких

За межі днів, де ніч стрічає зорі,

Де в поцілунках спогадів терпких,

Згасають в смутку погляди прозорі.

Вона ходила зболено - бліда,

Їй сірі ранки падали під ноги,

Брудні калюжі міряла хода,

А вранці ожеледь лягала на пороги.

Та інший бачив відчай і печаль,

Укрив снігами всі перестороги,

Поклав на плечі білосніжну шаль,

І розіслав засніжені дороги.

Ішла зима за лютим по землі,

Така чарівна, ніжна і жадана,

І десь сховались смутки і жалі,

Коли краса всміхнулась первозданна.

Виднівся в парку дивний силует

 Тримала ніч в долонях блиск зорі,

Дивився місяць поглядом чарівним,

Між хмар блукала тиша угорі,

Й здавалось небо всміхнено - наївним.

Тремтіла синь на крилах у вітрів,

Стогнали липи, вкриті кришталями,

А клен від смутку, ніби постарів,

Стояв мовчазно, втішений жалями.

Виднівся в парку дивний силует,

То йшла зима повільною ходою,

І свій останній вихід на паркет,

Вона прикрасить сніжною габою.