Її душа тремтіла, мов стуна,
Від вітру докорів і тиші спокою,
Вже кілька днів від відчаю вона,
Дощем ридала й мрякою сумною.
А він пішов без виправдань гірких
За межі днів, де ніч стрічає зорі,
Де в поцілунках спогадів терпких,
Згасають в смутку погляди прозорі.
Вона ходила зболено - бліда,
Їй сірі ранки падали під ноги,
Брудні калюжі міряла хода,
А вранці ожеледь лягала на пороги.
Та інший бачив відчай і печаль,
Укрив снігами всі перестороги,
Поклав на плечі білосніжну шаль,
І розіслав засніжені дороги.
Ішла зима за лютим по землі,
Така чарівна, ніжна і жадана,
І десь сховались смутки і жалі,
Коли краса всміхнулась первозданна.
Немає коментарів:
Дописати коментар