Лечу в дитинство

Лечу в дитинство, ніби в добру казку,

Де кожен день - то вчитель і мудрець,

Аби відчути мами ніжну ласку,

І знов знайти той дивний острівець.

Тоді усе здавалося рожевим :

В брудних калюжах мокрі горобці,

А теплий дощик ранком вересневим,

Побіг блукать в далекі манівці.

А я за ним пішла у сад ранковий,

Збирати груші дивної краси,

І день здававсь яскраво – веселковий,

Й доносились пташині голоси.

Сусід  дідусь, зустрівши біля саду,

Давав гостинці брату і мені,

Й мала несла я торбу винограду,

Й солодкі груші їла пресмачні.

В дитинстві все здавалося привітним,

Тяглися руки – крила в небеса,

Дивилось сонце поглядом тендітним,

Й довкола нас творились чудеса.

Незвичайний товар

                      

               Зранку людно на базарі -

                 Це народ скуплятись йде.

                         Хто по м ’ясо, хто по цукор...

             Люд, як в вулику гуде.

                Жінка йде купити сало,

              Крупи, яйця, ковбасу,

                  Дід, що пенсію отримав,

              Купить рибку потасу.

                Чоловік іде поважний,

                    Грошей повне портмоне,

                     Список має довжелезний -

                   Тут є й тортик "Праліне".

             Жінка голосно гукає:

        "Дефіцит я продаю.

                    Совість, хто забув купити?

                Майже даром  віддаю".

                     Люд здивовано оглянувсь:

            "Чи при пам’яті вона?

                   Крам доволі дивнуватий,

                 Й продає такий одна".

                            Продавчиня  ж дума просто:

                    "Натовп кинеться сюди.

                               Товар в мене ексклюзивний ," -

                 Й вихваля на всі лади.

                        Дід, що рибки прикупився,

                     До реклами прислухавсь,

                           Та що совість вже не в моді,

                   Він давно переконавсь.

                            Жінка щойно вже скупилась,

                            Мислить: "Кожен хоче жить.

          І ця ціну набиває,

                    Щоб клієнтів заманить."

                      Чоловік й собі прикинув:

                       "Бачте - совість на базар!

                      Коли вчасно не продати,

                Обезціниться товар."

                   Продавчиня закликає,

                   Що вже даром віддає,

                Пропозиція - цікава,

                  Та народ не пристає.

                     Довго жінка умовляла,

               Обіцяла доплатить,

                         Аби совість лиш продати,

                        Щоби легше стало жить.

                      Та ніхто не спокусився,

                           На « безцінний» цей товар

                      "Хай тому - хто її має" -

                     Хором вигукнув базар.

     

Приходить мить...

Приходить мить глибокого прозріння,
І біль змиває  відчаю сліди,
Й думки шматує дике оніміння,
А душу розтинають холоди.

А час дасть шанс - і сонце лід розтопить,
Щоб скверна днів пішла у небуття.
А смуток в мудрості мовчання перехопить,
І підлість вимолить у честі каяття.

Відходить мить глибокого прозріння,
Й не повернуть років, що вже пройшли.
За обрій днів думки,мов сновидіння,
Зболілись, стерплись й тихо відійшли.

Її слова, мов тихий шепіт трав, її вірші - то музика хоралів

Ліна Василівна Костенко — справжній майстер художнього слова. ЇЇ поезія — це приклад самовідданого і шляхетного служіння народові. Вона пробуджує почуття добра і справедливості, творить у людині людину, по-філософськи осмислює зміст життєвих проблем. Філософська лірика Ліни Костенко — велика частина поетичного доробку автора. Усі найважливіші філософські питання так чи інакше порушено в її творах: це й питання сенсу людського життя, швидкоплинності часу, діалектики духовного та матеріального.

Настане день, обтяжений плодами.
Не страшно їм ні слави, ні хули.
Мої суцвіття, биті холодами,
Ви добру зав’язь все-таки дали.
І то нічого, що чигали круки,
що проминуло так багато літ.
З такого болю і з такої муки
Душа не створить бутафорський плід.

Геніальність поетеси у тому, що вона дає можливість заглянути кожному у дзеркало власної душі через призму власних поглядів і пережитих ситуацій засобами слова:

Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
А розум спав, довірливий Самсон.
Тепер пора прощатися нам. Будень.
На білих вікнах змерзли міражі.
І як ми будем, як тепер ми будем ?!
такі вже рідні і такі чужі.

Лірика Ліни Костенко — велика частина поетичного доробку автора. Усі найважливіші філософські питання так чи інакше порушено в її творах: це й питання сенсу людського життя, швидкоплинності часу, діалектики духовного та матеріального.

Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
Бо в цьому схибиш — то уже навіки.

На сьогодні Ліна Костенко — автор понад десяти поетичних книг, серед яких найвідоміші: «Мандрівка серця» (1961), «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), «Вибране» (1989), «Річка Геракліта» (2011, вибране, а також нові вірші), «Мадонна перехресть» (2011, нові, а також раніше не друковані вірші); історичних віршованих романів «Маруся Чурай» (1979), «Берестечко» (1999, перевидання 2010), прозового роману «Записки українського самашедшого».
Заглибитися в поезію Ліни Костенко необхідно, бо це можливість зрозуміти себе, проаналізувати свої дії і вчинки через призму прожитого і шанс заглянути в майбутнє.
Коли я буду навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
а для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
і боліла в мене іронія
всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі! —
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!

Весна розбудить Мавку ніжну

Зима розплакалась раптово,
Не в силі втримати печаль,
Краса згасає поступово,
Й лягає смутком під вуаль.

В потоках сліз Весна прилине,
Щоб відігріти все живе,
Й кохання вічне лебедине
В цю мить у душах спалахне.

Вона розбудить  Мавку ніжну,
І в ліс покличе Лукаша,
Аби відчув любов безгрішну,
В ту мить, як двоїться душа.

Його цілунки - маків поле,
В букет всі разом не зібрать.
В обіймах стисне тіло кволе,
Щоб разом потім воскресать.

На личку в Мавки - ластовиння
В промінні сонця виграє,
А в травах тепле шумовиння
Коханням неба дістає.

Буває ж - неземне кохання,
Летить в замріяні світи,
А в серці болісне мовчання
Полином зійде з гіркоти.

Вже Мавка плаче одиноко,
Дощами падає в траву,
Бо зрада холодно й жорстоко
Ладнає мідну тятиву.

А користь садить смертне зілля
У лісі, й навіть біля хат,
П'янить той запах до безсилля,
Й шмагає душу ,наче кат.

Й Лукаш ,забувши вже про вічне
Веде Килину під вінець,
А в тім, згадаєм про одвічне-
У зради - болісний кінець.

І Мавка в мовчазній зажурі
Дощами плаче з гіркоти,
Й щасливі спогади, як бурі,
Кричать з нутра до хрипоти.

Й вона здригається від болю,
Мов пташка б'ється,і в гаю
Повіда подругам - берізкам
Печаль заболену свою.

Душа від ран помре поволі,
А кволе тіло, мов стебло
Зів'яло, всохло мимоволі
Й на землю попелом лягло.

Лукаш з Килиною щасливий,
Земні втішає почуття,
Амур ображеноцнотливий
Стрілу пошле у небуття.

Вуста коханої цілує
Терпкі, наче той полин.
А все ж за Мавкою сумує,
Бо в душу вбито наче клин.

Пісень Килина не співає,
Що ніжно будять на зорі,
І квітам вірші не складає,
Й не шепче росам на порі.

Без Мавки серце охололо,
Й душа очерствіла умить,
Думки снуються, мов по колу,
Кохання почуття ятрить.

Не чує шелесту він клена,
Не бачить осені красу,
А рана болісношалена
Стальну загострює косу.

Недавнє щастя, мов та хмара,
Украла в сонця промінці,
 Квітка кохання , як примара
Засохла твердю в камінці.

Навіки змовкне пісня Мавки
В черствій корисливій душі,
Любові  зібрані уламки,
Знайдуть пристанище в глуші.

Весна робудить Мавку знову,
Й вітри прополять спориші,
Щоб ожило кохання світле
У безкорисливій душі.

В ті дні, коли небо сумує

В ті дні, коли небо сумує,

І чахне старенька зима,

Приходить у гості Евтерпа,

І настрій сумний підійма.

Сьогодні вона якась дивна:

Сирингу свою не взяла,

Рукою угору махнула,

Мов натяк на щось подала.

В космічній безодні далекій,

Там душі полеглих зійшлись,

Із вуст їх холодних молитви

Гарячі на землю лились.

І чути у тім одкровенні

Про те, як на світі жили,

Про те, як свій край боронили,

Й на небі спочинок знайшли.

Одна ось шепоче про матір,

Що змучена, й з горя не спить,

І двічі на день до могили

На цвинтар до сина біжить.

Болить їй, що плаче і сохне,

Що втратила смисл у житті,

У сорок неповних - лиш тліє,

Бо в неї – могила в душі.

Ось друга прийшла до порога,

Щоб глянуть , як донька росте.

Зайшла у дитячу поспішно,

Й побачила ліжко пусте.

Як тато у рейс від’їжджає

Живе у бабусі вона,

У снах все про маму питає,

І схлипує вранці сумна.

Згадає,як казку читала,

Купала в відварах із трав,

І долю у Бога благала,

Ретельно, щоб їй підбирав.

Тепер лише янголом з неба,

З’являється доні у снах,

А мамин гарячий цілунок

В долоньку сідає, мов птах.

А третя душа озоветься

У квітці,у шепоті трав,

Розкаже про завжди одвічне,

Що так, ще ніхто не кохав.

Про трепет сердець у пориві,

І погляд прощально - п’янкий,

Коханої, що проводжала

До війська у час нелегкий.

Загляне в віконце вечірнє -

Й побаче маля на руках,

Ось фото у рамці на шафі, 

А погляд ожив на свічах.

Спокійна душа, що хлопчина

Не чує страхіття війни,

Що виросте, й мама розкаже,

Як тато поліг восени.

Щороку, як небо сумує,

І чахне старенька зима,

Приходить сумна Мельпомена

Мовчазна й тривожно – німа.

Автор блогу

Сумний етюд

Зима блукає містом в самоті,

Немов втомилась від страшних мандрівок,

А ліхтарі у сонній німоті

Скрадають сум покинутих домівок.

Вона іде,здригаючись щораз,

Оглушена снарядами і болем,

В буремний час із ранами образ

Несе журбу над знівеченим полем.

Зима в степу снує поміж хрестів,

Де бродять душі болісно - прозорі,

Ступа крізь морок сірих блок - постів,

Ховаючи від страху очі - зорі.

На білім тлі засніжених полів

Збирає маки, зрощені смертями,

Щоб тишу вимолить в невблаганих вітрів

В криваві дні, і знов прийти до тями.

Зима блукає містом, ледь жива,

Тонує снігом спогади, мов шрами.

І на обличчі погляд ожива,

А голос  озивається хорами.