Нас ранок поспіхом голубить

 

Весна і ранок.Пахло полем,

Доносив вітер запах трав.

Цей спогад лиш озветься болем

На фоні плачучих октав.

Два роки зовсім інші ранки,

Ракетний свист тиранить час,

Тремтять у відчаї світанки,

Змінивши вирази гримас.

Весна згадалася в цвітінні,

Гули над квітами джмелі,

Було це ніби в сновидінні,

Де ніч збирала кришталі.

Вже другий рік ревеуть мотори,

Їх чують злякані міста,

Між стін завмерли коридори,

Як дрон у небі проліта.

Тепер похмурі дні зимові,

Брудна калюжа наче сталь.

Дощі у вранішній промові

Читають вулицям мораль.

Світанки моляться на тишу,

Ми на дистанції війни,

Весна шукає знову нішу

В час світової кривизни.

Нас ранок поспіхом голубить,

Щоб знов сховатись в укриття,

Як і раніше все ж він любить

Бажання зцілити життя.

І не буде спогад без війни

 І не буде більше як колись,

Без сирен, без вибухів, війни,

Щоб дощі потоками лились,

А в буянні терпли полини.

Будуть сльози, спогади, печаль,

Дні страждань, безсоння і жалі,

Тихоплинна моторошна даль,

Ласка сонця й в небі журавлі.

І не буде спогад без війни,

Без полеглих, вбитих, катувань,

Без руїн, днів стертих без вини,

Без жіночих сліз  і сподівань.

Будуть поряд вічні вороги,

Буде Буча, Куп'янськ і Ірпінь,

Гіркота душевна без снаги,

Час убитий мирних поколінь.

Буде поле в мінах на роки,

Лісосмуги випалені вщент,

І життя без помаху  руки,

Ніби долі злий експеримент.

Блукає час за обрієм зими

 Туманний день ховає погляд вічний,

Блукає час за обрієм зими,

Похмурий лютий лагідно не звичний

Блукає сумно десь поміж людьми.

Спустило небо сірі гобелени,

Сховавши тугу поміж яворів,

Тривожно виють злякані сирени,

Замаскувавши вибухи боїв.

А десь блукає сірий пес голодний,

Поміж рун шукаючи тепла,

Його інстинкт рятує надприродний

У дні війни від мук, що прирекла.

Десь п'ють чаї, сидять в кафе затишнім,

А хтось ховається в підвалах від війни,

Дарує доля впевненість безгрішним,

Смертельний вирок - слугам сатани.

Сплакнули хмари сірими дощами,

Сховавши біль і відчай на землі,

Розсипав лютий тугу між кущами,

І розтрусив страждання на щаблі.

А зимі час міняти обнову

 Вечір з острахом дивиться знову,

Плаче небо  від звуків ракет,

А зимі час міняти обнову,

Видно сірий її силует.

У полях на блакитних просторах

Чорні вирви сховали свій страх,

Бруд смердить на чужих триколорах,

А мишва їх гризе в бліндажах.

Лісосмуги обпалені й голі,

Край полів залізяччя пала,

Там блукають загублені долі

На руїнах кривавого зла.

А за обрієм час вже чекає,

Бо втомилась зима від війни,

Про смертельні бої пам'ятає,

І про штурми нічні давнини.

Заховає вона у валізу

Страх і відчай згорьованих днів,

Лиш звучатиме, наче реприза,

Ода миру у музиці снів. 

Дитячі спогади

 Ішло дівча з матусею по парку,

Тримаючи  в руках букет гвоздик,

Ішов дідусь й підкорював цигарку,

І крик сирен на мить немовби зник.

Уважно дівчинка дивилася на маму,

А в погляді завмер химерний страх,

Зруйнований під'їзд  сховавсь за панораму

Обвітрених тривог, затамувавши жах.

Тримала донька міцно руку мами,

Приховуючи в погляді печаль,

У снах вона здригається ночами,

Відштовхуючи сон в холодну даль.

Їй часто сниться сон: іде вона із татом

У зоопарк у літні теплі дні,

І як на катері катається із братом,

Як ловлять зайчики окрилено - ясні.

Пригадує вона, як з котиком гуляла,

Як бігала із друзями в дворі,

Як мама кіски вправно заплітала,

І як зі школи зустрічала на порі.

Душа її немов у прірву лине: 

Ракетні вибухи лунають без мети,

І спогад цей в уяві швидко гине,

Залишивши відбиток самоти.

Усе життя  вмістилось у валізу,

Родинний затишок згадає телефон,

А кожен стук  стривожує щоразу

І збурює в думках амаргедон.

Сьогодні вони йдуть зустрітися із татом

На цвинтар, де тріпочуть прапори,

Загинув навесні під Бахмутом солдатом,

Знешкодивши ворожі табори.

Ось сірий постамент - і  погляд його рідний,

І доньчина рука погладжує граніт,

Їй світ здається цей жорстоко - жалюгідний

У відстанях загублених орбіт.

В душі у неї біль й глибока свіжа рана,

А тато споглядає із - за хмар,

Війна, немов життя уражена мембрана,

В дітей украла    щастя календар.

До Дня Соборності

 Зима.Мороз.В снігу калина.

На сході точаться бої,

Болить Херсоном Україна,

І рани в Харкова свої.

Здійнявсь Чернігів із руїни,

І  Миколаїв втер сльозу,

Щоб дух незламної країни

Розвіяв ворога грозу.

В Одесі Чорне море в мінах,

А Маріуполь стертий вщент,

Та Київ все ж не на колінах,

А Львів всім створює контент.

Полтава руку простягає,

А Суми втримують кордон,

Хмельницький стійкістю вражає,

Дніпро - медичний полігон.

Летять ракети в Запоріжжя,

Удари зносить Кривий Ріг,

А Україна косить збіжжя,

Гостей приймає на поріг.

Тернопіль, Вінниця, Черкаси,

Луганськ, Донецьк, Житомир, Крим.

Гримлять козацькі тулумбаси

Як заклик боротьби за мир.

Соборна вільна Україна-

Дідів і прадідів земля,

Хай лине мова солов'їна

В піснях і в звуках скрипаля

Людське життя блукає між сиренами

 Стоїть зима розхристана й засмучена,

Від вибухів здригається земля,

Вітрами й холоднечею розлючена,

Вдивляючись за обрій звіддаля.

Людське життя блукає між сиренами,

Між часосмуг " Тривога" і " Відбій",

А суть його сховалась за антенами,

В катренах оспівавши дні надій.

Дерева одягли крижані шати,

 Дзвенять скляні   на вітті кришталі,

Збирає час смертельні постулати,

Й прогнози заморожує на склі.

Тремтить душа від ненависті й люті,

Нервовий стрес пронизує буття,

Свідомість дистанціюється від суті

У стані невагомості життя.

Щодня приходять нові повідомлення:

"Злетіли ТУ- негайно в укриття!"

І поринаєш в болісні розломлення 

Й припущення, що  йдуть у небуття.

Час завмирає знову перед вибухом,

А пам'ять шепче тихо " Отче наш",

І мить шукає порятунку з острахом,

Щоб зупинити відчаю тираж.

І ця  буденність входить поступово

У ритм життя обстріляних років.

Чи є свята - уже не принципово,

Чи тихий день  від реву " вітряків".

Думки блукають вулицями міста,

Здіймаючись в небесну далечінь,

Їх зустрічає Матінка Пречиста,

Неголосно промовивши: " Амінь".