А замість коми ставимо крапки...

Чому ми йдем по коліях і ямах,
З яких на ноги хлюпає вода,
А день, як ніч, в криваво - смертних плямах,
І стріли в спину кидає орда.

Бо ми йдемо, забувши про культуру,
Сміття везем за сто десять доріг,
Нахабно ліпим із брехні скульптуру,
І ставим чемно під чужий поріг.

В майбутнє йдем із доларом в кишені,
Шукаєм щастя й долі по світах,
Стріля безвіз у влучені мішені,
А вітер свище по пустих хатах.

Кудись ідем, щоб цінності здобути.
Чому ж мораль ми втратили свою?
Коріння як могли своє забути,
І все святе, що здобулось в бою.

Ось так йдемо - з надією в достаток,
У світлий день, що вирветься з пітьми.
Життя піднесло вже гіркий початок,
І шлях омитий смертю і слізьми.

Ми тихо йдем замучені й безсилі,
Бо вектор змін крутив на всі боки,
І вже народ, як човен, що на хвилі,
Біжить від шторму сліпо навтьоки.

Хіба йдемо, ми радше шкутильгаєм,
Спираючись на милиці й ціпки,
Про негаразди сумно забуваєм,
А замість коми ставимо крапки.

Душевна розмова

Запитала якось я в тополі:

-Чом вітри гуляють вільно в полі?

Листям лиш вона затріпотіла,

Зрозуміть її я не зуміла.

Потім я у клена запитала:

- Чому нива поле покохала?

Але він не вимовив і слова -

Вийшла ось така у нас розмова.

Я промовила березі лише фразу,

Й думала про кленову образу,

Та вона із вітром сперечалась,

Й шумом листя тихо привіталась.

Кущ калини гордо красувався,

Чув розмову, й мовби здивувався,

Я спитала про його кохання,

В шумі тім почула біль зізнання.

Я троянду запитала чемно,

Відповідь чекала лиш даремно.

Вона  сонцю душу виливала,

З пелюстків сльоза - роса стікала.

Я спитала в матінки - природи:

- Як знайти порозуміння й згоди?

І вона громами прогриміла,

Щоб її людина зрозуміла.

Стоїмо знов удвох під дощем

Ми стояли удвох під дощем,
Й сум небес падав тихо під ноги,
Мить сховалась під чорним плащем,
Й день розлігся на мокрі дороги.

Ти тримав парасольку в руці,
І магічно дивився на мене,
Й краплі сліз чи дощу на щоці
Почуття оживляли шалене.

Дощ пішов геть далеко від нас,
Й хмари вмить десь за обрій упали,
І завмер між калюжами час,
А вуста поцілунку благали.

Мою вроду ти пив із очей,
Й швидко спрага безсильна вмирала,
Вже спадав жар спекотних ночей,
Коли в небі зоря догоряла.

Стоїмо знов удвох під дощем,
Скільки років пройшло - не злічити.
Дощ змиває припилений щем,
Щоб кохання в душі освіжити.

Омріяна подорож

Невже пішло дитинство

В чужі диво - світи,

Й маршрутів не відкрито,

Щоб знов прийти туди.

Півшло без попереджень

У далі голубі,

Й від спогадів солодких

Лиш враження терпкі.

Воно пішло стежками,

Де не ступав ніхто,

Й на швидкості шаленій

Не здоженеш в авто.

В небесних видноколах

В ніч зоряну й ясну

Побачу десь планету

Далеку й голосну.

У снах я знов  почую,

Дзвінок, що на урок

За парти кликав лунко,

Й світ знань був лиш за крок.

Згадаю давніх друзів,

І мудрих вчителів,

Й дитинства дивну казку

Побачу в книзі снів.

Відчуття реальності

Нам дарує доля

Крила для натхнення,

А  реальність кличе

В будні сьогодення.

Віджену я хмари,

Аби мрій проміння

Розсівало світло,

Й дум росло пагіння.

Задзвенить у тиші

Тихий, ніжний голос,

В нотах щонайвищих

Муз дозріє  колос.

Розцвітуть хай квіти

Віри і кохання,

Й прийде мить провести

Приспане мовчання.

Не шукаю вітра,

Що гуляє в полі,

А  знайду палітру

Барв на видноколі.

Не чекаю зливу

У спекотну днину,

А покличу в гості

Дощову хмарину.

Поряд ходить щастя,

Як його впізнати,

В почуттях причастям

Будем зустрічати.

Час летить,як вітер,

Де взять сил спинити?

Щоб з піщин - хвилинок

Вічність сотворити.

Нам дарує доля

Крила для натхнення,

Та несе  реальність 

В наше сьогодення.

Дотепний жарт

Прийшла донька з дитсадка,

Й матусю питає:

- Чому тато наш щодня

   З сонцем розмовляє?

- І про що ж воно пита 

  У нашого тата?

- Чи чекати знов його

   В барі "Панська хата"?

   А ще сонечко пита 

   Чи за ним скучає?

- Й тато,певно, відповів,

   Що часу не має?

- Ні,бажав солодких снів,

   Обіцяв приїхать,

   Бо воно для нього вже,

   Як душевна втіха.

- Якщо сонце буде знов 

   З татом лепетати,

   Ти скажи, що і гроза

    Вміє не мовчати,

    А якщо вона прийде

    До сонечка в гості,

    Спалить блискавкою вмить

    І волосся, й кості.

шкільний гумор

Прийшов Вовочка зі школи,
Й забув про розваги,
Бо три дні на нього класна
Не зверта уваги.
Він до тата з запитанням:
-Як може так бути,
Чому став я не помітний
Не можу збагнути.
Раніш завжди у мій адрес
Похвала лунала,
А тепер моя персона
Ігнору зазнала.
-Не хвилюйся, -каже тато,-
Біда тільки в тому,
Що зі зборів твою класну
Не відвіз додому.
Завітаю завтра в школу,
На це є причина,
Про візит хай лиш не знає
Теща і дружина.