вівторок, 28 березня 2017 р.

Приходить мить...

Приходить мить глибокого прозріння,
І біль змиває  відчаю сліди,
Й думки шматує дике оніміння,
А душу розтинають холоди.

А час дасть шанс - і сонце лід розтопить,
Щоб скверна днів пішла у небуття.
А смуток в мудрості мовчання перехопить,
І підлість вимолить у честі каяття.

Відходить мить глибокого прозріння,
Й не повернуть років, що вже пройшли.
За обрій днів думки,мов сновидіння,
Зболілись, стерплись й тихо відійшли.

субота, 18 березня 2017 р.

Її слова, мов тихий шепіт трав, її вірші - то музика хоралів

Ліна Василівна Костенко — справжній майстер художнього слова. ЇЇ поезія — це приклад самовідданого і шляхетного служіння народові. Вона пробуджує почуття добра і справедливості, творить у людині людину, по-філософськи осмислює зміст життєвих проблем. Філософська лірика Ліни Костенко — велика частина поетичного доробку автора. Усі найважливіші філософські питання так чи інакше порушено в її творах: це й питання сенсу людського життя, швидкоплинності часу, діалектики духовного та матеріального.

Настане день, обтяжений плодами.
Не страшно їм ні слави, ні хули.
Мої суцвіття, биті холодами,
Ви добру зав’язь все-таки дали.
І то нічого, що чигали круки,
що проминуло так багато літ.
З такого болю і з такої муки
Душа не створить бутафорський плід.

Геніальність поетеси у тому, що вона дає можливість заглянути кожному у дзеркало власної душі через призму власних поглядів і пережитих ситуацій засобами слова:

Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
А розум спав, довірливий Самсон.
Тепер пора прощатися нам. Будень.
На білих вікнах змерзли міражі.
І як ми будем, як тепер ми будем ?!
такі вже рідні і такі чужі.

Лірика Ліни Костенко — велика частина поетичного доробку автора. Усі найважливіші філософські питання так чи інакше порушено в її творах: це й питання сенсу людського життя, швидкоплинності часу, діалектики духовного та матеріального.

Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
Бо в цьому схибиш — то уже навіки.

На сьогодні Ліна Костенко — автор понад десяти поетичних книг, серед яких найвідоміші: «Мандрівка серця» (1961), «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), «Вибране» (1989), «Річка Геракліта» (2011, вибране, а також нові вірші), «Мадонна перехресть» (2011, нові, а також раніше не друковані вірші); історичних віршованих романів «Маруся Чурай» (1979), «Берестечко» (1999, перевидання 2010), прозового роману «Записки українського самашедшого».
Заглибитися в поезію Ліни Костенко необхідно, бо це можливість зрозуміти себе, проаналізувати свої дії і вчинки через призму прожитого і шанс заглянути в майбутнє.
Коли я буду навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
а для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
і боліла в мене іронія
всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі! —
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!

понеділок, 27 лютого 2017 р.

Весна розбудить Мавку ніжну


Зима розплакалась раптово,
Не в силі втримати печаль,
Краса згасає поступово,
Й лягає смутком під вуаль.

В потоках сліз Весна прилине,
Щоб відігріти все живе,
Й кохання вічне лебедине
В цю мить у душах спалахне.

Вона розбудить  Мавку ніжну,
І в ліс покличе Лукаша,
Аби відчув любов безгрішну,
В ту мить, як двоїться душа.

Його цілунки - маків поле,
В букет всі разом не зібрать.
В обіймах стисне тіло кволе,
Щоб разом потім воскресать.

На личку в Мавки - ластовиння
В промінні сонця виграє,
А в травах тепле шумовиння
Коханням неба дістає.

Буває ж - неземне кохання,
Летить в замріяні світи,
А в серці болісне мовчання
Полином зійде з гіркоти.

Вже Мавка плаче одиноко,
Дощами падає в траву,
Бо зрада холодно й жорстоко
Ладнає мідну тятиву.

А користь садить смертне зілля
У лісі, й навіть біля хат,
П'янить той запах до безсилля,
Й шмагає душу ,наче кат.

Й Лукаш ,забувши вже про вічне
Веде Килину під вінець,
А в тім, згадаєм про одвічне-
У зради - болісний кінець.

І Мавка в мовчазній зажурі
Дощами плаче з гіркоти,
Й щасливі спогади, як бурі,
Кричать з нутра до хрипоти.

Й вона здригається від болю,
Мов пташка б'ється,і в гаю
Повіда подругам - берізкам
Печаль заболену свою.

Душа від ран помре поволі,
А кволе тіло, мов стебло
Зів'яло, всохло мимоволі
Й на землю попелом лягло.

Лукаш з Килиною щасливий,
Земні втішає почуття,
Амур ображеноцнотливий
Стрілу пошле у небуття.

Вуста коханої цілує
Терпкі, наче той полин.
А все ж за Мавкою сумує,
Бо в душу вбито наче клин.

Пісень Килина не співає,
Що ніжно будять на зорі,
І квітам вірші не складає,
Й не шепче росам на порі.

Без Мавки серце охололо,
Й душа очерствіла умить,
Думки снуються, мов по колу,
Кохання почуття ятрить.

Не чує шелесту він клена,
Не бачить осені красу,
А рана болісношалена
Стальну загострює косу.

Недавнє щастя, мов та хмара,
Украла в сонця промінці,
 Квітка кохання , як примара
Засохла твердю в камінці.

Навіки змовкне пісня Мавки
В черствій корисливій душі,
Любові  зібрані уламки,
Знайдуть пристанище в глуші.

Весна робудить Мавку знову,
Й вітри прополять спориші,
Щоб ожило кохання світле
У безкорисливій душі.




вівторок, 21 лютого 2017 р.

В ті дні, коли небо сумує

В ті дні, коли небо сумує,
І чахне старенька зима,
Приходить у гості Евтерпа,
І настрій сумний підійма.
Сьогодні вона якась дивна:
Сирингу свою не взяла,
Рукою угору махнула,
Мов натяк на щось подала.
В космічній безодні далекій,
Там душі полеглих зійшлись,
Із вуст їх холодних молитви
Гарячі на землю лились.
І чути у тім одкровенні
Про те, як на світі жили,
Про те, як свій край боронили,
Й на небі спочинок знайшли.
Одна ось шепоче про матір,
Що змучена, й з горя не спить,
І двічі на день до могили
На цвинтар до сина біжить.
Болить їй, що плаче і сохне,
Що втратила смисл у житті,
У сорок неповних - лиш тліє,
Бо в неї – могила в душі.
Ось друга прийшла до порога,
Щоб глянуть , як донька росте.
Зайшла у дитячу поспішно,
Й побачила ліжко пусте.
Як тато у рейс від’їжджає
Живе у бабусі вона,
У снах все про маму питає,
І схлипує вранці сумна.
Згадає,як казку читала,
Купала в відварах із трав,
І долю у Бога благала,
Ретельно, щоб їй підбирав.
Тепер лише янголом з неба,
З’являється доні у снах,
А мамин гарячий цілунок
В долоньку сідає, мов птах.
А третя душа озоветься
У квітці,у шепоті трав,
Розкаже про завжди одвічне,
Що так, ще ніхто не кохав.
Про трепет сердець у пориві,
І погляд прощально - п’янкий,
Коханої, що проводжала
До війська у час нелегкий.
Загляне в віконце вечірнє -
Й побаче маля на руках,
Ось фото у рамці на шафі, 
А погляд ожив на свічах.
Спокійна душа, що хлопчина
Не чує страхіття війни,
Що виросте, й мама розкаже,
Як тато поліг восени.
Щороку, як небо сумує,
І чахне старенька зима,
Приходить сумна Мельпомена
Мовчазна й тривожно – німа.
Автор блогу

вівторок, 7 лютого 2017 р.

Сумний етюд

Зима блукає містом в самоті,
Немов втомилась від страшних мандрівок,
А ліхтарі у сонній німоті
Скрадають сум покинутих домівок.

Вона іде,здригаючись щораз,
Оглушена снарядами і болем,
В буремний час із ранами образ
Несе журбу над знівеченим полем.

Зима в степу снує поміж хрестів,
Де бродять душі болісно - прозорі,
Ступа крізь морок сірих блок - постів,
Ховаючи від страху очі - зорі.

На білім тлі засніжених полів
Збирає маки, зрощені смертями,
Щоб тишу вимолить в невблаганих вітрів
В криваві дні, і знов прийти до тями.

Зима блукає містом, ледь жива,
Тонує снігом спогади, мов шрами.
І на обличчі погляд ожива,
А голос  озивається хорами.

середа, 11 січня 2017 р.

Сентиментальність



Ти називаєш мене коханою,
Ніжною мавкою, чемною панною,
Ранньою осінню, теплою ве'сною,
Ясним промінням, зорею небесною.

Руки зігрієш теплом на морозі,
Втому розвієш в степу при дорозі.
Вранці привітно подивишся в очі,
Ввечері слухати будеш до ночі.

Сум рознесеш мій вітрами над хмарами,
Радість навієш, й окутаєш чарами.
Всі неприступні фортеці зруйнуєш,
З щастя мости до схід сонця збудуєш.

Бачиш в мені ти й осінню зажуру,
Частіше - стриману, зрідка - похмуру.
Голос впізнаєш, що з піснею злився,
І блиск очей, що крізь смуток пробився.

Я ж не весна,не таємна розмова,
Не рясна злива,не зірка ранкова.
Я лише донька, і мати, й дружина,
Любляча й вірна твоя половина.


неділя, 8 січня 2017 р.

Коли в думках ущухне завірюха

Коли в думках вирує хуртовина,
Й  судини кров, як холод розпіка,
Душа тремтить, мов зранена пташина,
А долю біль безжально доріка.

Думки, мов лід, заковані у кригу,
Ці брили час між айсбергів сховав.
Душа ж благає теплої відлиги,
Щоб холод шуг з любові розставав.

Коли в думках ущухне завірюха,
А щирість слів в серцях розтопить  слід,
Холодний розум почуття послуха,
Й любов за щастям вирветься в політ.