Дивились зорі пристально на місто

 Дивились зорі пристально у вічність,

Всміхалась ранкам сонячно весна,

Зачарувала світ нічна магічність,

А ніч мовчала трепетно- сумна.

Між тихих зір ракети скаженіли,

А час ховавсь у подихах весни,

Печальні клени з відчаєм шуміли,

І ранки сумно струшували сни. 

На гілці пташка ніби заніміла,

Бо крик сирен стривожив сонний сад,

І вся краса миттєво овдовіла,

Під грізний спів розлючених токад.

Дивились зорі пристально на місто,

І дарували космосу красу,

Немов вдягали вічності намисто,

А біль вплітали в присмерків косу.

Чи є та грань

Є грань невидима між небом і землею -

Далекий невловимий виднокрай,

Той дивний світ, залюблений душею,

І теплий день, як жовтий молочай.

 Шукаю грань між правдою й брехнею,

Вона як лезо гострої коси,

Час розгорта нечитану мінею,

Щоб день почув сакральні голоси.

Чи є та грань між миром і війною,

Між чорним злом і людяним добром,

Між янголом і хижим сатаною,

Між лютим холодом і лагідним теплом?

І все ж зима свої стирає грані,

Весна наносить лінії життя,

Тривожні сни, як привиди туманні,

Зникають в теплих барвах майбуття.

Хоча війна пунктири ставить власні,

Сльозами дощ змиває біль утрат,

Промерзлий лист чаклує на паркані,

Збираючи рожевий концентрат.

Яка межа між доблестю й безчестям,

Що мародерить в кольорах брехні?

Де біль живе з обстріляним нещастям,

Терпіння обіймаючи у сні.

Шукати грані не доречно, певно,

Як ту тонку невидиму межу, 

І горизонт в думах шукати ревно

В тих відчуттях, що з болем бережу.

Як часто хочеться в дитинство

 

Як часто хочеться в дитинство,

У той рожевий теплий світ,

Відчути ласку материнську,

І батька вранішнє: " Привіт".

Як часто хочеться зустріти 

Чудного діда - чаклуна,

Щоб в світ той двері зміг прокрити,

Де пісня мамина луна.

А ще за стіл у хаті сісти,

І з'їсти знову борщ смачний,

Про час минулий оповісти,

І день згадати голосний.

Зайти у гості до бабусі,

З котом побавитись в садку,

Зірвати перші квіти в лузі,

Букет створивши нашвидку.

А ще кататися на гірці,

На санях мчати рвучко вниз,

Секрет, захований в копілці,

Дістати потім як сюрприз.

Стрибати по калюжах літом,

Дощу радіючи в цю мить,

Веселку бачити над світом,

Ловити промінь, що блищить.

Як часто хочеться в ту казку,

Де нас чекали чудеса,

Де доброта дарує ласку,

Де світ - омріяна краса.

Як часто хочеться в дитинство,

На жаль, немає вороття,

Лиш згадка - трепетне блаженство 

Як тихий маятник життя.

14 січня

 Січень.Тривога.Ранок.

Вибухи.Стогін.Плач.

Місто Дніпро.Сніданок.

Х- 22.Палач.

Діти.Швидкі.Руїни.

Крики.Завали.Смерть.

Плити.Розруха.Стіни. 

Горе.Біда.Коловерть.

Січень.Зима.Будинок. 

Люди Жалоба.Син. 

Злочин.Утрати.Ранок.

Прокльони.Молитва.Дзвін.

Зимове

 Скільки зустріла зим,

Кожна із них - новела,

Спогадів теплих дим,

Грізних вітрів капела.

Кожна зима в житті- 

Сніжний пейзаж, картина,

Парки у самоті,

Щедра Різдва гостина.

Кожна зима - це мить,

Погляд у дні забуті,

Спогад в думках згорить 

В теплі часи і в люті.

Нині війни зима:

Сльози, розруха, смерті...

Лютий жалі здійма 

В грізних боях круговерті.

Скільки зустріну зим,

Ця буде завжди рана,

В пам'яті з сумом гірким,

Ніби стальна мембрана.

Зима .Війна. Різдво.Святвечір.

 Зима .Війна. Різдво.Святвечір. 

Кутя із маком і узвар.

За крок до смерті в холоднечі 

Там воїн знищує примар.

Бабуся молиться за внука,

Що рідну землю визволя,

А кожна мить для неї мука,

Бо поряд - правнук - немовля.

Усіх святих благає мати,

Щоб повернувся син живий,

І щоб згоріли всі " Сармати",

А дух святився бойовий.

Готує жінка стіл святковий,

Хоч не очікує гостей,

А настрій теж не праздниковий,

Це свято творить для дітей.

Зима.Війна.Сумують зорі.

Кутя. Святвечір. Коляда.

Завмерла радість у покорі 

І мир при свічах вигляда.

Сумують, плачуть небеса

 

Так сумно,  плачуть небеса,

Свій погляд день сховав таємний,

В задумі мрію колиса,

І шле уклін землі доземний.

Потоки сліз змивають сум,

Вдягають сірість в блиск прозорий,

В холодну загалковість дум,

І в подих вітру неозорий.

Блукає дощ в руїнах днів,

Змиває відчаю печалі,

На чорні опіки садів 

Накине сліз рясні вуалі.

Сховає дощ в окопах страх,

На берці бруд впаде з калюжі,

І у зруйнованих містах 

Оживить погляди байдужі.

Сумують, плачуть небеса,

А хмари сльози втирають,

Життя у вірі воскреса

І месу їм вітри співають.