Вдяглись дерева в білосніжні шати,
Неначе з пуху зітксне сукно
Сріблиться ніжно вранці біля хати.
Торкає вітер трепетно гілля,
Немов красу боїться обтрусити,
В зимову сукню вбралася земля
І прийде ніч оздобами розшити.
Блукають хмари радісно - легкі
Різдвяну пісню небеса співають,
І чутно ноти стишено - дзвінкі,
Що в звуках вітру сонячно лунають.
Казкове диво сніжної краси
Пейзажем тихим затишно спливає,
Десь чутно скрип і лісу голоси
В задумі днів, що мить благословляє.
Зима - чаклунка пензлем до світанку,
Дарує день картини на вікні,
Виконуючи ночі забаганку.
Срібляться ніжні пензлика мазки,
Мов з витинанок дивляться сніжинки,
Сплітає день сюжети на разки,
А час збирає сніжні намистинки.
Зими я бачу дивний силует,
Вона холодна й ніжно - феєрична,
Мороз створив божественний портрет,
Її краса бентежно - споконвічна.
Уміла б я творити як вона,
Лиш хистом і натхненням малювати.
Ось так: без фарб, паперу й полотна,
Розписувати світ і дивувати.
Магічно й мило завжди посміхалась,
Тоді була для тебе таємницею,
Красивою душевною скарбницею.
А з часом стала річкою бурхливою,
Відвертою,настирною й примхливою,
Я мала власну думку і позицію,
А ти свої показував амбіції.
Спочатку я була лиш забаганкою,
У світі мрій - солодкою приманкою,
А потім стала квіткою - колючкою,
Вимогливою жінкою і злючкою.
Ти все ж шукав вимені своє начало,
А я в цей час дивилась і мовчала,
Вростала в темп, в життєві перешкоди,
І у роки, що нам диктують коди.
А час писав нам власні теореми,
І у " дано" вставляв нові проблеми,
Ти брав реванш, а я допомагала,
Коли від втоми навіть знемагала.
Життя щодня у буднях гартувало,
І вже тебе ніщо не дратувало,
Шумить струмок життєвої криниці,
Збирає час в сузір'я таємниці.
День втомившись, чекає антракт,
Час виводить відому актрису,
Тиху мить, як обіграний факт.
Тінь малює сумні силуети
В задзеркаллі нічних ліхтарів,
Проводжаючи в безвість дуети
Сірих ранків і сум вечорів.
Ще блукають загублені звуки
Метушні заклопотаних днів,
Десь трамвай відчекснює стуки
В тиші колій і спокої снів.
Ходить ніч, розпрвіляючи крила,
Думка лине в обійми до сну,
А душа розправляє вітрила,
Аби мрію зустріти ясну.
Втікає час за обрій сірих днів,
Сховали погляд сонячні світанки
Грудневими долонями дощів.
Десь чутно звуки сумно - одинокі
Від шелесту обмоклого гілля,
А погляди ночей похмуроокі
У смутках віддзеркалює земля.
В калюжі сірій мить купає спокій,
На плин буття накинула плащі,
І прошептала липі одинокій,
Чому проникли в сутінках кущі.
А краплі ніжно дивляться спросоння
На світ чарівним блиском кришталю,
Як ранок розстила на підвіконня
Скрипічний ключ маестро - скрипалю.
І темп життя у сутінках стихає,
Вже день ховає вісь координат,
Яка його у справах окриляє.
В теплі кімнатнім звуки прилягли,
Укутались у тепле покривало,
Думки втомившись, спокій віднайшли,
Бо тиші дня було зовсім замало.
Заглянув у вікно нічний ліхтар,
Розсіяв світло якось неохоче.
Листає вітер часу календар,
І день новий у сні життя пророче.