Осіння замальовка

Змарнілий погляд осені - чаклунки
Несуть вітри в холодну далечінь,
Кохання флірт й багрянця поцілунки
Розмиє дощ вночі, мов темну тінь.

ЇЇ красу божественно тендітну,
Як злодій вкраде дикий буревій,
А синь очей замріяно - блакитну
Сховає мить в калюжі сніговій.

Вона сплакне бурхливим листопадом,
Від сліз змокріють липи і дуби,
І золотим останнім зорепадом
Впадуть на землю кольори журби.

З подякою

Я дякую життю за його щедрий дар,
За те, що можу день зустріти на світанку,
Відчути запах трав, побачить колір хмар,
І золото садів в прозорому серпанку.

Я дякую землі за урожай хлібів,
І тихому струмку, що напоїв водою,
І вітру буйному за стоголосий спів,
Хвилинам і рокам, що в світ ідуть зі мною .

Я дякую літам за молодість років,
Що озиваються і радістю,й журбою,
За дивоглядні плеса вранішніх ставків,
Й за тихі води,що шепочуть з осокою.

Я дякую шляхам за широту без меж,
Що в світ мене ведуть по лабіринтах долі,
За ласку мамину й турботу батька теж,
Що пестили мене ,мов колосок у полі.

Я дякую струмкам за ріки й береги,
За острови невдач і за моря розради,
За світлий час надій, за відчуття снаги,
За чуйність вчителів і корисні поради.

Я дякую порі за зими і літа,
За рідних і близьких,які живуть зі мною,
За буйний цвіт садів, і лист, що опада,
За мудрість, що приходить з сивиною.

Я Богу дякую за цей солодкий світ,
За кожну мить,що в ній творю й радію,
За милозвучність слів і мови дивоцвіт
За осені красу,і днів меланхолію.

Осінній дощ

Загорне в темноту пройдешній день
Вечірній час з прозорим силуетом,
Й таємні звуки приспаних пісень
Дощ поєдна з майстерним піруетом.

Фантомна ніч. Мов злякані двори.
В калюжах сон безжально розчинився.
Завмерли в парку мокрі явори,
А вітер тихо в гіллі зачаївся.

У таїні й мовчазності ночей
Сльота пливе штрихами на ескізи,
В антракті мряк для приспаних очей
Покаже дощ нерадісні репризи.

Фарбує жовтень кольорами

Дощить холодними ночами,

В багрянці днів палає світ.

Я закохалась до безтями

В дерев вінільний оксамит.

В туман огорнуться простори,

Покрито охрою ліси,

Й здається, далі оживляють

Близькі й далекі голоси.

На фоні сирості й вологи

Шукає погляд барв життя,

Й думки, з відтінками тривоги,

Вітри відносять в небуття.

Дощить з поривами й вітрами.

Вже пізня осінь.Ніч. Вогні.

Тонує жовтень кольорами

Пейзаж яскравий вдалині.

Час на годиннику сплива по колії

У путь - дорогу потяг вже відправився,
Затих  перон й вокзал немов отямився.
Час на годиннику сплива по колії,
А стук коліс луна в моносимфонії,
Моносимфонії, моносимфонії,
І у гармонії.

Дивлюсь в вікно і лину в даль замріяно
Там стріну долю юністю овіяну,
Колеса крутяться, вагончик котиться,
Думки у музиці на волю просяться,
На волю просяться,  на волю просяться,
 І  в світ доносяться.

І запита мене купе прокурене,
Чом сум в очах й обличчя мов зажурене,
Зніяковію я від його погляду,
І посміхаючись, замру від подиву,
 Замру від подиву, замру від подиву
На фоні сили спротиву.

Відкриє душу мені ранок радісно,
Сусід в купе погляне в бік мій заздрісно,
Зійде на станції й не попрощається,
Мов знов побачимось у день омріяний,
І день омріяний, і день омріяний,
 Знов привітається.

А роки летять в небуття непомітно

Обернись у мій бік ,перехожий,
Я провину свою визнаю.
Це ж бо я , але тільки молодший,
І себе не завжди впізнаю.

Ніщо у житті не проходить безслідно,
А юність мина зовсім так непомітно.
Були ми молодими і з запалом творили,
Кохались, зустрічались й вітали майбуття.

Виклик долі серйозно сприймали,
Й нагороди чекали на нас,
Друзів часто в душі вибачали,
А за зраду - ганьба на ввесь час.

Ніщо у житті не минає безслідно,
А юність сплива якось так непомітно
Були ми молодими і з запалом творили,
Кохались, зустрічались й вітали майбуття.

Гру складну ми частково зіграли
Й зрозуміли закони земні:
Коли з виду тебе не втрачали,
Тож не здайся у чесній борні.

Ніщо у житті не минає безслідно,
Лиш роки летять в небуття непомітно,
Були ми молодими і з запалом творили,
Кохались, зустрічались й вітали майбуття.

На світ душа з’явилася невинною

На світ душа з’явилася невинною
Пречистою, мов янгол, і дитинною,
Ночами в снах блукала й тихо зорила,
Як той кришталь, була вона прозорою.

Дощі тоді небесно-срібні падали
 Брехні й лукавству  вжитися завадили,
 Й вітри, опанувавши силу магії,
 Нашіптували дні казково - лагідні

Але була  душа всеж  необачною,
 В брудній калюжі світ яскравий бачила,
В важких туманах - райдужні освічення -
Що падали сльозою  в час очищення.

 - Усе минуще, - мовив голос мудрості,
І зрілість стала на порозі юності:
Всі кольори темніли і мінялися,
І вже чомусь так легко не сміялося.

 Ще спробує душа махнути крилами,
 Й злетіти під рожевими вітрилами,
Та до землі все більше прихиляється:
 Тягар гріхів до неї залицяється.

 Хай полудень життя відплатить вдячністю
 За скарб душі, що втратив  з необачністю,
Щоб чистота дитинства і наївності
В брудній калюжі сяяла безмірністю.