І знов зима засмучена й тривожна,
Земля промерзла ранами війни,
Щорік була жадана, як і кожна,
А зараз біль крізь спагад давнини.
Мороз лягає сріблом на калину,
Ганяє вітер смуток по ярах,
Несе війна холодну домовину,
І відчай втрат у чорних кольорах.
Десь чутно бій, свистять смертельні гради,
Десь тихо плачуть сестри й матері,
Шукає тиша миру і розради,
І зустріч з сином в батьківськім дворі.
А ніч бреде з ліхтариком полями,
Закутуючи в сутінь все навкруг.
Веде біда принишклими містами
Лиш темну тінь по сходах чорних смуг.
Вона тривожно в вікна заглядає,
І слуха плач змарнілої вдови,
Війна сльозами з відчаю ридає,
А час читає тихо молитви.
Та прийде день, постука мир у двері,
Напившись вранці свіжої води,
А сонце візьме нові акварелі,
І розфарбує болісні сліди.
Немає коментарів:
Дописати коментар