У краси є свята простота

У краси є свята простота,
Для людини краса - це щирість,
Коли сяє в очах доброта,
То порядність вмить зітре сірість.

Поважаю простих я людей,
Що говорять, мов сіють віру,
І рятують чужих дітей,
Не заради гучного ефіру.

Поважаю людей я за те,
Що уміють невдачі приймати,
І що мають бажання святе
Помилки ворогів пробачати.

Я ціную правдивих людей,
Тих, хто скаже тобі у очі,
Тихо, натяком біля дверей,
Щоб не слухали всі охочі.

Дорожу я людьми, що живуть,
І за гривні любов не купують.
Власне щастя руками кують,
І у праці земній не мудрують.

Я горджуся людьми, що творять,
І не ждуть, що настане субота,
В яких душі і очі горять,
А в серцях пломеніє турбота.

Збагнула я насамоті

Злетілись хмари весняні,
В обіймах землю пригортали.
Дощами сліз гучних мені
Сонату з тиші вигравали.

І я вслухалася в цю гру -
Безмовність гладила волосся,
День одягав, немов чадру,
На вечорове безголосся.

Німа підкралась таїна-
В ній звуки потайки заснули.
Мить обірвалась мов струна,
І гами в сутінках зітхнули.

І я почула тиші глас:
Вона сміялась і ридала,
ЇЇ втішав невпинний час
І ніч, що зорі розсівала.

Збагнула я насамоті,
Що тиша вміє лікувати.
Прошепче істини прості,
І час їх буде цінувати.

Цвіте барвінок, ніжиться калина

Цвіте барвінок, ніжиться калина,
Тремтить повітря тихо, мов струна.
Я полем йшла, і стала на коліна -
На сповідь з Богом кликала весна.

Зайшла в цей храм в молитві  на причастя
Зцілить в просторах душу від нудьги,
Обняти світ й в поривах сладострастя
Зірвать з буденності всі маски й ланцюги.

Задумливо і тихо сповідалась
Тут сам -на -сам з вітрами, що гудуть,
Десь перепілка лагідно озвалась-
Все ж таїну простори збережуть.

А потім йшла по стежці до порогу,
Й сказала радо: "Здрастуй, отчій дім!",
В обіймах стисла яблуню розлогу,
Й вклонилась небу й хмарам дощовім.

Дійти, не заблукати по дорозі,
І біля каменя надгробного сплакнуть,
Почути спів лелек у верболозі
Й солодкий щем в душі не сполохнуть.

Прийти на сповідь - це себе пізнати
І кожну мить, як вічний скарб буття.
Повірить в сили, й вміти подолати
Круті вершини власного життя.

Коли весна буяє ніжним цвітом

Коли весна буяє ніжним цвітом,
Й п янить повітря квітів аромат,
Вже день квітчає настрій живоцвітом,
Й душа співає радісно: "Віват!"

Так  дихається легко в повні груди,
І п єш, як воду, спрагу до життя,
Щеза зимовий  сум, як тінь облуди,
І лине час на хвилях забуття.

А мріється невимушено й вільно,
Думки ж летять наввипередки літ,
А в голосі слова звучать весільно,
І радістю бринять на цілий  світ.

Промінь сонця у трави падає

Промінь сонця у трави падає,
Пестить роси легких шовків.
Безмір неба вітрам нагадує,
Про земну круговерть років.

Вітер грає на хвилях зелені,
Степ безмежний упав до ніг,
Краєвиди, що в даль розстелені,
День на плесах ставків зберіг.

Край села там стоїть, мов вкопана,
Тиха липа. А десь в яру
Вже озветься коса стривожена,
Й бризне сік на кульбаб вохру.

Заспіває душа розхристана,
Покохавши красу весни:
В тиші з квітнем земля повінчана
Бачить в небі весільні сни.

Забриніли сльозою струмковою

Забриніли сльозою струмковою
Березневого ранку цівки,
І дзвенять в теплий день колисковою
На проталинах срібні шовки.

Звуки крапель, промінням розбуджені,
Збіглись швидко в потічки з снігів,
Теплим подихом в шепоті зроджені
Прилетіли на землю з дахів.

У люстерках калюж затамовано,
Небо п є чисту вроду в цю мить.
А весна, обережно й схвильовано,
Притискає до серця блакить.

Останні подихи зими

Останні подихи зими
Вже не колючі і холодні,
Сніги з одряхлими крильми
Десь зникли нишком у безодні.

Зими бринить гірка сльоза,
Капіж шепоче із струмками,
Очей бездонна бірюза
Шукає втіху між світами.

Немов на пагорби Дніпра
Слова лягають на папері,
А в  звуках скрипки і пера
Весни відчутний спів у сквері.