Зима.Мороз.

 Зима.Мороз.Моргає оком свічка,

Тріщать дрова, даруючи тепло,

Блукає злякана війною темна нічка,

Ховаючись тривожно за стебло.

Згадаю час і мамині турботи,

Чекали свят, коли були малі,

Дивився день в засніжені широти,

А зараз смуток, відчай і жалі.

І видно вирви, згарища, руїни,

Свята принишкли, ніби від образ,

Гримлять бої на сході України,

І пише день сумні уривки  фраз.

Зима.Мороз.Чекають люди свята,

Того, що мир в домівки принесе,

Коли війна знесилено й розп'ята, 

У безвість гнів смертельний вознесе.

Мороз лягає сріблом на калину

 І знов зима засмучена й тривожна,

Земля промерзла ранами війни,

Щорік була жадана, як і кожна,

А зараз біль крізь спагад давнини.

Мороз лягає сріблом на калину,

Ганяє вітер смуток по ярах,

Несе війна холодну домовину,

І відчай втрат у чорних кольорах.

Десь чутно бій, свистять смертельні гради,

Десь тихо плачуть сестри й матері,

Шукає тиша миру і розради,

І зустріч з сином в батьківськім дворі.

А ніч бреде з ліхтариком полями,

Закутуючи в сутінь все навкруг.

Веде біда принишклими містами

Лиш темну тінь по сходах чорних смуг.

Вона тривожно в вікна заглядає,

І слуха плач змарнілої вдови,

Війна сльозами з відчаю ридає,

А час читає тихо молитви.

Та прийде день, постука мир у двері,

Напившись вранці свіжої води,

А сонце візьме нові акварелі,

І розфарбує болісні сліди.

А час іде, плекаючи надію

 Вже вкотре осінь сумно заглядає

У темні вікна довгих вечорів,

В провулках морок крила розправляє

З сигнальним світлом зниклих ліхтарів.

А час іде, плекаючи надію

Шукаючи в безодні світлу мить,

Аби забути холод і завію,

Весняний спів почути, що дзвенить.

Знов день побачить світлий, ніжний ранок,

Весільну сукню вдягне радо сад.

Тривога вийде похапцем на ганок

І зникне тінню в образах свічад.

А мати сина радісно зустріне,

Обійме донька тата як завжди,

Потвора зла немов примара згине

Залишивши лиш в пам'яті сліди.

І буде мир.І усмішки, і квіти,

І вийдуть сіять в поле  трактори.

За парти в школах знову сядуть діти,

І світ поверне щастя кольори.

Сумує осінь

 Сумує осінь й плаче слізно,

Руйнують вибухи пейзаж,

Насупив ранок брови грізно,

Війни вдягнувши камуфляж.

У вирій гуси знов злетіли,

Хоч " Смерчі" краяли їм шлях,

Степи немов осиротіли,

Засумувавши в бур'янах.

В окопах холодно і сиро,

Сховались тут тривожні сни,

І день згорнув умить вітрило 

На радість мирної весни.

Сумує осінь на могилах 

Синів, що мужньо полягли,

Іде засмучена по схилах,

Їй далі руки простягли.

Ця осінь вирене в уяві,

Озвавшись звуками сирен,

Сховає дні в огні й кіптяві,

Вписавши тисячі імен.

Туманний ранок - осені соната

 У тихих снах, в дакій порожнечі,

Блукаючи на паморозі днів,

Шукає мить чи докази, чи речі 

Для вироку у твердженнях вітрів.

Осінній день знизав на павутиння 

Прозорі краплі свіжої роси,

Крізь шелест вітру й звуки шелестіння 

Збирають ранки часу голоси.

Ще яблуня останній плід тримає,

Кукурудзинням поле шелестить,

А листопад старанно утішає 

Останній лист, що жалібно тремтить. 

Туманний ранок - осені соната,

Срібляться роси в тиші голубій,

А пообіді сонячна й строката 

Ріка прикрасить відблиском прибій.

Мовчазний сад у вікна заглядає,

Останній лист у променях бринить,

Свої принади кожен місяць має,

Фарбуючи пейзажі, гомонить.

Осінній дощ

 Осінній дощ розкаже гнівно ранкам 

Про слізну драму грізної війни,

І змиє біль стривоженим світанкам 

На сум дібров крізь відчай сивини.

Осінній дощ - болючі  світу сльози,

Ридання й плач скалічених життів,

А холоди - безжальні віртуози 

Тримають страх у подихах вітрів.

Осінній день красу змиває кленів,

І попіл згарищ знівечених міст,

Вогненне зло сталевих манекенів,

Коли танцює танго жовтий лист.

Осінній дощ полів розмиє рани, 

Схоронить в землю спалене зерно, 

Настроїть дням пошкоджені органи,

Що затаїлись в сутінках давно.

Осінній дощ розгублено блукає,

Гукає тишу в сірі бліндажі,

В глибоких вирвах спокою чекає,

І мирніх днів малює колажі.

Осінні відчуття

 

Вкриває осінь землю падолистом,

Дніпро збирає спалахи ночей,

Тривожні сни розсиплються  намистом 

На тихий погляд зболених очей.

А місто спить у смутку й безнадії 

Під  тихий рев повітряних тривог, 

Шукає місяць прихистку у мрії,

І вірить ніч, що змилується Бог.

 Укотре день умивсь сльозами болю 

В руїнах ночі теплілось життя,

Благала мати всіх святих і долю 

Аби спасли поранене дитя.

І лиш з екранів холодно всміхався 

Безжальний звір кривавої війни,

Смертями душ з жагою упивався,

І ніс розруху з жестом стани.

Бинтує землю жовтим листям осінь,

Блакиттю неба рани омива,

Вдягає день надії ніжну просить,

А сонце мир в долонях зігріва.