А час писав нам власні теореми

Як ми зустрілись - тихою здавалась,

Магічно й мило завжди посміхалась,

Тоді була для тебе таємницею,

Красивою душевною скарбницею.

А з часом стала річкою бурхливою,

Відвертою,настирною й примхливою,

Я мала власну думку і позицію,

А ти свої показував амбіції.

Спочатку я була лиш забаганкою,

У світі мрій - солодкою приманкою,

А потім стала квіткою - колючкою,

Вимогливою жінкою і злючкою.

Ти все ж шукав вимені своє начало,

А я в цей час дивилась і мовчала,

Вростала в темп, в життєві перешкоди,

І у роки, що нам диктують коди.

А час писав нам власні теореми,

І у " дано" вставляв нові проблеми,

Ти брав реванш, а я допомагала,

Коли від втоми навіть знемагала.

Життя щодня у буднях гартувало,

І вже тебе ніщо не дратувало,

Шумить струмок життєвої криниці,

Збирає час в сузір'я таємниці.

Тихо ніч опускає завісу

 Тихо ніч опускає завісу,

День втомившись, чекає антракт,

Час виводить відому актрису, 

Тиху мить, як обіграний факт.

Тінь малює сумні силуети 

В задзеркаллі нічних ліхтарів,

Проводжаючи в безвість дуети 

Сірих ранків і сум вечорів.

Ще блукають загублені звуки 

Метушні заклопотаних днів,

Десь трамвай відчекснює стуки 

В тиші колій і спокої снів.

Ходить ніч, розпрвіляючи крила,

Думка лине в обійми до сну,

А душа розправляє вітрила,

 Аби мрію зустріти ясну.

А краплі ніжно дивляться спросоння

 Минають дні, спливають мокрі ранки,

Втікає час за обрій сірих днів,

Сховали погляд сонячні світанки 

Грудневими долонями дощів.

Десь чутно звуки сумно - одинокі 

Від шелесту обмоклого гілля,

А погляди ночей похмуроокі 

У смутках віддзеркалює земля.

В калюжі сірій мить купає спокій,

На плин буття накинула плащі,

І прошептала липі одинокій,

Чому проникли в сутінках кущі.

 А краплі ніжно дивляться спросоння 

На світ чарівним блиском кришталю,

Як ранок розстила на підвіконня 

Скрипічний ключ маестро - скрипалю.

Блукає тиша в присмерках кімнат,

 Блукає тиша в присмерках кімнат,

І темп життя у сутінках стихає,

Вже день ховає вісь координат,

Яка його у справах окриляє.

В теплі кімнатнім звуки прилягли,

Укутались у тепле покривало,

Думки втомившись, спокій віднайшли,

Бо тиші дня було зовсім замало.

Заглянув у вікно нічний ліхтар,

Розсіяв світло якось неохоче.

Листає  вітер часу календар,

І день новий у сні життя пророче.

Чому не йдеш, чому ховаєш вроду?

Уже краса осіння відшуміла,

А листопад замів за нею слід,

У тихих снах природа овдовіла,

А ранків блиск розсіявся і зблід.

Понурий парк розхристаний і босий

Пейзаж ховає в сутінках доби,

А тихий дощ, мов ангел безголосий,

Впаде слізьми на клени і дуби.

Ти дивишся невесело й понуро,

Твій погляд - сірі хмари в небесах,

І ранок прокидається похмуро,

Озвавшись тихо в смутку голосах.

Чому не йдеш, чому ховаєш вроду?

Вже грудень протоптав тобі стежки.

Закутай в сніг оголену природу,

На сірий фон зроби свої мазки.

Засумувало небо ...

 Засумувало небо й плаче слізно,

Прощаючись із осінню в ці дні,

І дивиться із відчаєм капризно,

Як дощ танцює гучно на вікні.

Зриває вітер безтурботно краплі,

І кида за куліси сірих днів,

Показує незіграні спектаклі 

При світлі заколисаних  вогнів.

У вікна заглядає ніч осіння,

Блукаючи у пошуках тепла,

І чутно звучне вітру голосіння,

Як зависа на відблисках стебла.

Осіннє

 Сумує час і кличе зиму в гості,

Ще листопад дописує ноктюрн, 

Притихла мить, засмучена до  млості,

На тлі осінніх тихих увертюр.

Дощі чекають сніжні каруселі,

А дні тримають відчаю жалі,

Де час малює фони постарілі 

На мокрій заколисаній і землі.

Вітри шукають пристані поспішно,

Дерева марять мріями весни,

А бурштини сховалися затишно 

Між глицями мовчазної сосни