Переосмислення

 Чомусь боїмось ми дощів і негоду.

І сніжних заметів в холодну погоду,

В дитинстві боялись казкову істоту,

За склянку розбиту - у серці гризоту.

У роки студентські боялись декана,

І розкладу сесій, як магми з вулкана,

А потім боялись невдач на роботі,

І совісті мук у постійнім клопоті. 

Боялись зустріти невдале кохання,

І побут домашній, розлуку й зітхання.

"Набридло боятись!"- тут думка майнула

І вранці полегко душа вже  зітхнула.

Ну скільки вже можна отак ось боятись,

Від долі постійно ти мусиш ховатись?

Не треба боятись проблем і невдачі,

Й складної у пазлах і в часі задачі,

Не можна боятись брехні або зради,

Й чиєїсь пустої для себе поради.

Боятися треба безділля і ліні,

І гордощів в славі, як власної тіні.

Не бійтеся правду сказати людині,

Хай руку брудну, все ж подать в самотині,

Не бійтесь пліток, що плетуть немов сіті,

А бійтеся скверни й байдужості в світі.

Вона ішла задумливо - сумна

 Осінній парк.Алея хризантем,

Опале листя гасне під ногами,

І золоті берези під дощем

Шептали древні ностальгійні гами

Вона ішла задумливо - сумна,

А день спадав на ніжні її плечі,

Стрічала осінь трепетно одна,

Їй чулись крики жалісні лелечі.

Були часи. Кохання і весна.

Любила погляд, посмішку і рухи, 

Душа п'яніла чиста і ясна,

Коли тримала теплі його руки.

Впивалась поглядом у блиск його очей,

Волосся гладила, п'яніючи незримо,

І в поцілунках місячних ночей

Цвіла для нього щастям мовчазливо.

А він радів, збираючи нектар,

Життя ж солодким завжди не буває,

В оману ввів під місячний вівтар - 

В черствій душі любов не проростає.

Минули дні.Весна зняла вбрання.

Він вже не той, не ті пріоритети.

Рингтон звучить і ввечері й зрання,

А в нього інші плани і сюжети.

Вона кохала постать і красу,

Його ж душа сховалась за портретом,

Безжально лабіринтами часу

Спливла любов туманним силуетом.

Осінній парк.Бурхливий листопад.

В її очах кохання мліє мука,

А в мерехтінні тліючих лампад,

Спада на землю болісна розлука.

Осінні спогади

Щось не спиться мені.Чому?

Я думки поміж хмар відпускаю,

І летять  десь у безвість. Кому?

Це й сама я , напевне, не знаю.

Я в уяві гортаю дні,

Місяці, і роки листаю,

Мов наснилося все мені.

Чому так? Я й сама не знаю.

Пригадала вокзал для двох,

І вогні на пероні в зажурі,

Нам здавалось в цю мить для обох

Ліхтарі тут якісь похмурі.

Доторкнулося струмом тепла

Те красиве і ніжне кохання,

Що сакрально душа зберегла,

І бентежить у час мовчання.

Я шукаю в пітьмі ліхтар.

Бачу - місяць вже хмарою вкрився,

А той спогад - німий бунтар

В сонній тиші на мить зачепився.

Подруго давня, осене - чаклунко

Вона всміхалась сонячно й звабливо,

Вдивлялась пристально в туманну далечінь,

Так шепотіла ніжно і грайливо,

Й в туман вдягала ранків сонну тінь.

Здається ніби завжди легковажна,

Але в душі - майстриня і творець,

Її хода замріяно вінтажна,

І лине з вуст кохання вітерець.

Вона чарує дотиком незримим,

Дарує радість з листопадом днів,

І поглядом блаженно невловимим

Несе у вир солодко мрійних снів.

Подруго давня, осене - чаклунко,

Твоя пора - ліризму  бенефіс.

Дзвонить душа на всіх акордах лунко,

Й в дощах шукає з смутком компроміс.

В осінніх барвах гасне жовтень

В осінніх барвах гасне жовтень,

Голубить доторком прощальним.

На оксамит спадає перстень

Й згасає відблиском печальним.

Пора чаруючих рапсодій 

Сумні виписує акорди,

І в звуках осені мелодій

Завмерли древні клавікорди.

В осінній тиші в'яне жовтень,

Печаль на клени розсипає,

І в золотаво - жовту сутінь

Мовчазно й швидко поринає.

Така вона осінь - коханка

Розплакалась осінь сльозливо,

Змиваючи вересня слід,

Напоює землю дбайливо,

Чекаючи жовтня прихід.

Сьогодні блукає самотньо,

Розвішує смуток в саду,

І час відпустка незворотньо,

Прискоривши ночі ходу.

Сьогодні вона ще зваблива,

Уміє кохати й прощать,

В манерах якась особлива,

Все більше звикає мовчать.

Щось шепче трояндам уранці,

Й жоржинам наспівує вдень,

А клени, мов ніжні коханці,

Чарують красою щодень

У вересня в ніжних обіймах,

Сміється у барвах лісів,

Засріблились ранки у пасмах,

Й озвались, мов сто голосів.

Така вона осінь - коханка: 

Мов вересню плаче услід,

А завтра її забаганка

Вже жовтню подати обід.

Згадає осінь літні мінуети

Забудь усе,- за обрієм лунало,-

- Зітри із пам'яті усі гучні слова!

Ласкаве літо оди відспівало,

Й вляглась емоцій буйна курява.

Щасливі дні звучали, мов сонати,

Краса світилась зорями вночі, 

Слова злились в осяяні контати,

Й знайшла душа загублені ключі.

І день озвавсь: "Що мушу я забути?"

Гаряча ж ніч плекала почуття,

А час - чаклун примусив все збагнути,

І мить летіла в прірву забуття.

Згадає осінь літні мінуети,

І спав засмаг із плеч спекотних днів,

 Красуня крутить дивні піруети

В обіймах листя тихих ясенів.