Стояла жінка осторонь сумна,
Її душа із вітром гомоніла,
А біля ніг все кішечка руда
Ласкаво терлась й тихо муркотіла.
Вона дивилась в сіру далечінь,
Й немов у фільмах постаті мелькали,
Десь за поріг років упала тінь,
А зорі сум у сяйві колисали.
І їй у сні наснилась чужина,
Той день і час,що у небес благала,
Сталевий свист сховала ніч страшна,
А доля слізьми реквієм писала.
Шниряли кулі стрімко між дерев,
Блукала смерть без остраху лукаво,
В окопи падав бою дикий рев,
Стогнало небо й з відчаю ридало.
Он там на землю впала тінь людська,
Хвилину - дві - ще постать підіймалась...
Земля холодна, мокра і слизька
Тепло вбирала й хижо насміхалась.
Вона відчула в серці щем різкий,
У сні металась, помочі шукала,
Крізь хриплий голос стогін боязкий
Стрясав їй душу,і сльза стікала.
І жінка рве вже хустку на шматки,
Із рани кров охайно витирає,
Він жадно робить довгі два ковтки,
Вона ж у Бога милості благає.
Вже довгий рік їй маряться бої,
І кожен раз шука в окопах сина,
Думок тривожні хмари, мов рої,
Віщують в снах - жива її дитина.
Прийшла та звістка, що поліг в бою,
В тім пеклі тіло свічкою згоріло,
Питала долю - радницю свою,
Чому ж її життя не спопеліло?
На це ніхто невзмозі дать одвіт,
Бо долю Бог дарує ще в утробі,
Життя - це птах, що лине в білий світ,
І пада вниз, коли душа в жалобі.
Зима сховала довгі вечори
За сніжний килим запізнілих ранків,
Весна ж несе в примовклі хутори
Надію й віру сонячних світанків.
Блакитне небо в очі загляда,
Теплом проміння душу зігріває,
І майже сива жінка молода
З війни щоднини сина виглядає.
Вербовий котик весну зустріча,
Ось пролісок крізь сніг пробивсь на волю,
І раптом погляд постать поміча,
А час втіка від відчаю і болю.
- Це, мамо, я .Повірте - я живий!
Ваш оберіг відводив смерть щоразу.
Я сам іду, нічого,що кривий -
Навчивсь ходити, правда не одразу.
В полон потрапив, ледве вижив там,
Однак мені всміхалась нишком доля.
Сповна віддячив нелюдам - катам,
Це бачив Бог і закликала воля...
Стояла мати, мов стіна бліда,
Той віщий сон згадався їй одразу...
Вона на сина з жалем спогляда,
Й в думках шукає підходящу фразу.
- Ходімо в двір, тебе заждався пес,
Там стільки справ - твої потрібні руки,
З
' явивсь, мов янгол, з праведних небес,
Щоб вгамувати материнські муки.
Проходить жінка тихо мовчазна,
В очах її весна цвіте яскраво,
Лиш на чолі печалі борозна,
Про дні страждань нагадує лукаво.
