Сентиментальність

Ти називаєш мене коханою,

Ніжною мавкою, чемною панною,

Ранньою осінню, теплою ве'сною,

Ясним промінням, зорею небесною.

Руки зігрієш теплом на морозі,

Втому розвієш в степу при дорозі.

Вранці привітно подивишся в очі,

Ввечері слухати будеш до ночі.

Сум рознесеш мій вітрами над хмарами,

Радість навієш, й окутаєш чарами.

Всі неприступні фортеці зруйнуєш,

З щастя мости до схід сонця збудуєш.

Бачиш в мені ти й осінню зажуру,

Частіше - стриману, зрідка - похмуру.

Голос впізнаєш, що з піснею злився,

І блиск очей, що крізь смуток пробився.

Я ж не весна,не таємна розмова,

Не рясна злива,не зірка ранкова.

Я лише донька, і мати, й дружина,

Любляча й вірна твоя половина.

Коли в думках ущухне завірюха

Коли в думках вирує хуртовина,

Й  судини кров, як холод розпіка,

Душа тремтить, мов зранена пташина,

А долю біль безжально доріка.

Думки, мов лід, заковані у кригу,

Ці брили час між айсбергів сховав.

Душа ж благає теплої відлиги,

Щоб холод шуг з любові розставав.

Коли в думках ущухне завірюха,

А щирість слів в серцях розтопить  слід,

Холодний розум почуття послуха,

Й любов за щастям вирветься в політ.

Без зайвих слів...

Я занурюсь в озера - очі,
Й попливу у глибінь небесну.
Ніжний погляд у сутінках ночі
Понесе в далечінь безмежну.

Світло зір і вогонь кохання,
Будуть пестити ніч до ранку,
Зацілує німе мовчання
Ревність докорів на світанку.

Я скупаюсь в душі глибинах,
Скину втому із крил натхнення.
 Збережу цей порив у судинах
В час розлук і у мить одкровення.

Sine qua non

Не відкривайте душу поспіхом,

І дум безмежну таїну,

Аби не думать потім з острахом

Про ран болючих глибину.

Не довіряйте людям повністю

Скарбницю власних почуттів,

Аби життя не стало повістю

У книзі долі без листів.

Не говоріть про те, що мрієте,

Не обганяйте в справах час,

Життя оцінить як ви дієте,

І правду скаже без прикрас.

Зимовий пейзаж

Біле, біле все навкруг - пада сніг,

В соннім парку між дерев мовчки ліг,

Землю лагідно укрив в хмурі дні,

Заколисуючи все в тихім сні.

Ясно, ясно в темну ніч - сяє сніг,

Місяць ніченьку стеріг - спать не ліг.

Він одяг дбайливо парк в орілаг,

Побажав щасливих снів,й земних благ.

Тихо, тихо навкруги - спить усе,

Думку тиша в пізній час  спать несе,

І летять у вирій сну день і час,

Щоб зима створила фон для прикрас.

Біле, біле все навкруг - чистий лист.

Снігопад створив пейзаж - має ж хист.

І  з'явилось неземне сприйняття. 

В колажах зимових днів відчуття.

Останній лист

Дивлюсь з вікна в самотній парк зимовий,

Похмурий день, мов казка із химер.

Кленовий лист як докір випадковий

У вихрі днів на дереві завмер.

Змарнілий вкрай, обпалений вітрами,

Останню мить живе до забуття.

В зимових снах, окутаний снігами,

Він не блага в природи вороття.

І ось кінець - затрясся й впав безшумно,

Він в цьому світі був звичайний гість,

Дерева в смутку, й стало якось сумно,

Що вже ніхто про це не розповість.

Дивлюсь з вікна на мовчазні дерева,

Що проводжають лист в беззвісну путь,

Їх оповила тиша кришталева,

Щоб  цю печаль вже до весни забуть.

За вікном лячно свище вітер

За вікном лячно свище вітер,
Спокій рве на дрібні папірці,
Вже  не склеїти тишу з літер,
І не втримати мить у руці.

Тарабанить у вікна грізно,
Щоб навести нелюдський страх.
Відчуття не спіймати, звісно,
Аби згодом приспати в снігах.

Вітер дико в конвульсіях б ється,
І шаленно плига по дахах,
Зістрибнувши, стрімглав несеться,
І повільно  вмира на очах.