Листи до Миколая

 Іде Святий щороку до малечі,

Несе у торбі радість дітлахам,

Сумні думки цьогоріч у старечі,

Як це здійснити він не знає й сам.

Сидить сумний читає лист Дарини

Вона не просить в нього телефон,

І у листі те ж саме у Поліни,

Яка із дому їде за кордон.

Дарина просить повернути тата,

Який загинув влітку на війні,

А Поля пише: " Розшукайте брата,

Що безвісти пропав ще навесні".

А Петрик просто повернуть домівку,

Ракетою зруйновану вночі,

І годувальницю улюблену корівку,

А ще гараж, і трактор, і ключі.

Марійка просить кішку розшукати,

І вірного й слухняного Сірка,

Щоб з ним могла по вулиці гуляти,

І навперейми мчати драпака.

Ось Коля пише: " Хочу в рідну школу,

Зустріти мрію всіх товаришів,

І друга ліпшого побачити Миколу,

Щоб розказати вивчені вірші."

Галинка мріє до бабусі в гості,

Щоб зникли вмить ворожі блокпости,

Або невидимо спуститись з високості,

Минаючи зруйновані мости.

Цьогоріч Миколай стидів в зажурі,

Читаючи при свічечці листи,

В душі у нього вирували бурі,

Бо він не знав, що дітям понести.

І він пішов туди, де було пекло,

Де майже рік вже точаться бої,

Моливсь за мир допоки аж не смеркло,

Благання слав Всевишньому свої.

Зимовий ранок

 І знову ранок.Сірість.Крик сирен.

По вікнах дощ вистукує ритмічно,

Мов тче холодний мокрий гобелен,

І розстила в калюжах хаотично.

Вкриває дощ ті вирви днів сумних 

Струмками сліз, утішені вітрами,

І зойки днів тривожно - голосних

Замруть в руїнах мерзлими снігами. 

Знов сизий дим, понівечений дріт,

Розбитий дах сусіднього будинку.

Шукає пес, дощем розмитий слід,

Аби людей зустріти на хвилинку.

А дощ іде руїнами війни,

Змиваючи сліди кривавих ранків,

А відчай днів і спомин сивини 

Окликне голос зболених світанків.

На гілку сяде пташка у саду,

Тієї груші, що війна зломила,

Та дасть весна їй паросдть молоду,

Аби цвіла вона і  знов родила.

І знов зима

 Уже зима, а рік кінця збігає,

Листає календар прожиті дні,

Але вона ніяк не надихає 

На торжество, лиш настрої сумні.

У Бахмуті страшні бої тривають,

Херсонщина здригається в огні,

А рани Харкова ніяк не заливають,

І в Гуляйполя погляди сумні.

Ще рік тому було це справжнє свято,

Його чекали в місті і в селі,

До нього готувалися завзято,

Раділи і дорослі і малі.

Але  сьогодні тато там воює,

А мама Богу молиться щодня,

А пес Рябко скрутився і сумує,

Слізьми в полях вмикається стерня.

Я  пам'ятаю стомленого діда,

Завжди бажав прожити без війни,

У гості часто кликав він сусіда,

Аби згадать події давнини.

В його словах я чула біль крізь роки,

А зараз відчуваю це сама.

Крізь плин часу війни лунають кроки,

І плаче небо, поле і зима.

Уже зима, тож хай бинтує рани 

Суворих днів з надією в добро,

І щоб лунали голосно органи,

І знов всміхались Харків і Дніпро.

Зима.Мороз.

 Зима.Мороз.Моргає оком свічка,

Тріщать дрова, даруючи тепло,

Блукає злякана війною темна нічка,

Ховаючись тривожно за стебло.

Згадаю час і мамині турботи,

Чекали свят, коли були малі,

Дивився день в засніжені широти,

А зараз смуток, відчай і жалі.

І видно вирви, згарища, руїни,

Свята принишкли, ніби від образ,

Гримлять бої на сході України,

І пише день сумні уривки  фраз.

Зима.Мороз.Чекають люди свята,

Того, що мир в домівки принесе,

Коли війна знесилено й розп'ята, 

У безвість гнів смертельний вознесе.

Мороз лягає сріблом на калину

 І знов зима засмучена й тривожна,

Земля промерзла ранами війни,

Щорік була жадана, як і кожна,

А зараз біль крізь спагад давнини.

Мороз лягає сріблом на калину,

Ганяє вітер смуток по ярах,

Несе війна холодну домовину,

І відчай втрат у чорних кольорах.

Десь чутно бій, свистять смертельні гради,

Десь тихо плачуть сестри й матері,

Шукає тиша миру і розради,

І зустріч з сином в батьківськім дворі.

А ніч бреде з ліхтариком полями,

Закутуючи в сутінь все навкруг.

Веде біда принишклими містами

Лиш темну тінь по сходах чорних смуг.

Вона тривожно в вікна заглядає,

І слуха плач змарнілої вдови,

Війна сльозами з відчаю ридає,

А час читає тихо молитви.

Та прийде день, постука мир у двері,

Напившись вранці свіжої води,

А сонце візьме нові акварелі,

І розфарбує болісні сліди.

А час іде, плекаючи надію

 Вже вкотре осінь сумно заглядає

У темні вікна довгих вечорів,

В провулках морок крила розправляє

З сигнальним світлом зниклих ліхтарів.

А час іде, плекаючи надію

Шукаючи в безодні світлу мить,

Аби забути холод і завію,

Весняний спів почути, що дзвенить.

Знов день побачить світлий, ніжний ранок,

Весільну сукню вдягне радо сад.

Тривога вийде похапцем на ганок

І зникне тінню в образах свічад.

А мати сина радісно зустріне,

Обійме донька тата як завжди,

Потвора зла немов примара згине

Залишивши лиш в пам'яті сліди.

І буде мир.І усмішки, і квіти,

І вийдуть сіять в поле  трактори.

За парти в школах знову сядуть діти,

І світ поверне щастя кольори.

Сумує осінь

 Сумує осінь й плаче слізно,

Руйнують вибухи пейзаж,

Насупив ранок брови грізно,

Війни вдягнувши камуфляж.

У вирій гуси знов злетіли,

Хоч " Смерчі" краяли їм шлях,

Степи немов осиротіли,

Засумувавши в бур'янах.

В окопах холодно і сиро,

Сховались тут тривожні сни,

І день згорнув умить вітрило 

На радість мирної весни.

Сумує осінь на могилах 

Синів, що мужньо полягли,

Іде засмучена по схилах,

Їй далі руки простягли.

Ця осінь вирене в уяві,

Озвавшись звуками сирен,

Сховає дні в огні й кіптяві,

Вписавши тисячі імен.