Сумує час і кличе зиму в гості,
Ще листопад дописує ноктюрн,
Притихла мить, засмучена до млості,
На тлі осінніх тихих увертюр.
Дощі чекають сніжні каруселі,
А дні тримають відчаю жалі,
Де час малює фони постарілі
На мокрій заколисаній і землі.
Вітри шукають пристані поспішно,
Дерева марять мріями весни,
А бурштини сховалися затишно
Між глицями мовчазної сосни
Розмиє дощ розгублені сліди,
Одягне хмара хустку пурпурову,
Сховавши мить на відблисках води.
Вечірній час всміхнеться ліхтарями,
Відтінить сяйвом липи і дуби,
І піде осінь мовчки манівцями
Без попереджень в гості до журби.
Скупає місяць погляд темно - сірий
В холодній тиші приспаних октав,
А день осінній мокрий і змарнілий
Останній лист безшумно проводжав
На долонях світанків,
В ніжних звуках цикад
Зачарованих ранків.
Намалюю степи
І пшеничні простори,
Трав покоси сухі -
Дивні літа узори.
Намалюю ріку,
Що по руслу гуляє,
І прибій буйних хвиль,
Як на берег лягає.
Намалюю квітник
І яскраві жоржини,
Як зриває листопад
Барви з днів, мов провини.
Намалюю я день,
Що у простір спливає,
Як з мелодій пісень
Світ в життя поринає.
Намалюю журбу,
Що із листям кружляє,
Сум і спокій дібров,
Що у тиші блукає.
Намалюю я лист,
Що на землю лягає,
Дивний осені хист,
Що за часом спливає.
Прийдеш ти в кімнатну тишу
Без запрошення щораз,
Вмить всі справи я залишу
І зустріну без образ.
Вже погляну обережно
За зашторене вікно,
Погляд знітиться бентежно,
Згорне ночі полотно.
І в душі засяє ранок,
Посміхнувшись крадькома,
Привітається серпанок,
Хоча крадеться зима.
Я скажу : " Тобі я рада,
Дню прийдешній, так і є.
Час - чаклун, а мить - розрада,
Коли сонечко встає.
Знов прийшов, я дуже вдячна
За візити у життя,
Зустріч ця така магічна,
Світлий дотик до буття"
Печальний погляд затишку шукає,
В цю мить самотній чутно гілля скрип,
Так вітер в гості зиму зазиває.
Вона тримає мокрий жовтий лист,
Очима пестить ніжну хризантему,
Дарує квітам щедро аметист,
І творить час завершену поему.
Сховалась осінь мовчки у дворах,
Вона сумна,змарніла, одинока.
Зими вже чутно кроки у ярах,
Шумлять вітри,бо осінь вже глибока.
Така таємна, дивна і сумна,
Десь розгубила щастя по дорозі
І обірвалась радості струна.
Вона мовчазно в сутінь час манила,
Де мить творила сонні вітражі,
І таємничістю довкола все обвила,
Завороживши погляди чужі.
В осінній тиші сад відчує спокій,
Пожовкле листя - втіху і печаль.
А їй мовчазній, гордо - одинокій
Накине вечір з світлотіні шаль.
Що гаснуть барви ніжних, теплих днів,
Що дощ ховає неба світлу просить,
А вітер тішить просіки садів.
І не важливо, що дощі шепочуть,
Що клен ховає погляд навмання,
Що хмари шлейф із сирості волочать,
І що дерева скинули вбрання.
І не важливо, що побачу зранку:
Проміння сонця чи сумний пейзаж,
Прийму природи мить, як забаганку
І спогад створить втішний антураж.