Сіяли зорі поглядом яскравим,
А красень - місяць потайки зберіг Щасливу мить із трепетом жовтавим.
Медами пахло, житом і вівсом,
І дзвін лунав у травах шовковистих,
Величний джміль обтрушував часом,
Наліт пилку на травах променистих.
Всміхались дні задушливо- жаркі,
Земля тремтіла в сонячнім коханні,
Спадали роси жадібно - терпкі,
І завмирали ранки в бездиханні.
У житті ми звикли зволікати,
І чекаєм вигідний момент,
Боїмося час випереджати,
Щоб знайти достойний аргумент.
І для днів стандарти прописали,
Розписали кожен власний крок,
Почуття у темпи заховали,
Й підняли на відстань до зірок.
В поглядах кохання колисали,
Мрії запаковували в час,
В глибині душі вони згасали,
Й озивались жалісно до нас.
Нам здавалось все це буде вічне,
Зустрічі й прощання нальоту,
А душа виношує магічне:
"Час летить безжально в німоту".
Й не важливо на чиї мотиви,
Буде ця мелодія звучать,
Плин часу, немов корпоративи,
В запалі над буднями промчать.
І які б сюрприз не траплялись,
Доля дасть на роздум п'ять хвилин,
Щоб серця навіки поєднались,
І забули ритму часоплин.
І бірюза води завжди сріблиться,
Й безмежно - тиха степу далечінь
В промінні сонячнім іскриться.
У посмішці жіночій - радість днів,
І часу плин обвітрено - короткий,
Відлуння мрій і спомин снів,
І погляд ніжний, лагідно - солодкий.
У голосі жіночім спів вітрів,
В нім моря шум, і лісу серенади,
Відтінки звуків в барвах півтонів,
І шепіт трав й бурхливі водоспади.
В руках жіночих - ласка і тепло,
В гарячім серці - ніжність і турбота,
І оживає від доторку стебло,
Й зникає непомітно дощ і сльота.
В жіночій постаті- і мати, і донька,
Розумна й мудра, юна і вродлива,
Бабуся й жінка, тиха й гомінка,
Вона весна - красива і зваблива.
Серед тисяч слідів перехожих,
Там де сонце обпалює схід,
Серед безліч чужих і не схожих.
Понеділки минають нехай,
І вівторки проходять спонтанно,
Ти рукою вже їм помахай,
Повертайся раптово, неждано.
Повертайся, в душі не тримай
Гіркоту про давнішню образу,
Я чекаю тебе, пам'ятай,
Зустрічатиму тепло щоразу.
Дощ дрібний моросив по щоках,
Час, як краплі, спливав невблаганно,
Мої пальці ти грів у руках,
І теплом цілував їх органно.
Повертайся, чекаю ту мить,
Коли поглядом знов зачаруєш,
Бо душа від утоми щемить,
Як десь там ти без мене мандруєш.
Повертайся. Хіба то був сон?
Ми в думках прокладали маршрути,
Свідком був привокзальний перон,
Аби потім все знов повернути.
Я прийду на вечірній перон,
Де колись ми з тобою прощались,
І побачу той знову вагон,
І ту мить, коли ми розставались.
На пероні в мельканні очей,
Сподіваюсь твої я зустріти,
І за сутінню сірих ночей
Сонце радісно буде світити.
Блукає світло в сутінках кімнати,
Слова завмерли ніби у журбі,
А час складає з оплесків контати.
Слова бувають радісні й сумні,
Бувають скромні, жалісні й привітні,
І засинають з мріями ві сні,
Й летять крізь відстань зовсім непомітні.
Вони лікують, люблять, і кричать,
Без них душа втрачає свої крила,
Буває мить, що болісно мовчать,
Хоч доля їм дала свої вітрила.
Слова бувають гострі, мов коса,
Бувають ніжні, наче квіти в полі,
Чарують наче вранішня роса,
Яка скропляє відчаї і болі.
Слова бувають ніжні, наче цвіт,
Бувають льодяні, неначе крига,
І є такі, в яких зоріє світ.
А є слова, як нерозкрита книга.
Вони мовчать від часу й до пори,
Тримають мить на відстані нагоди,
Коли в душі розквітнуть кольори,
Й полинуть в світ крізь бурі до свободи.
Від вітру докорів і тиші спокою,
Вже кілька днів від відчаю вона,
Дощем ридала й мрякою сумною.
А він пішов без виправдань гірких
За межі днів, де ніч стрічає зорі,
Де в поцілунках спогадів терпких,
Згасають в смутку погляди прозорі.
Вона ходила зболено - бліда,
Їй сірі ранки падали під ноги,
Брудні калюжі міряла хода,
А вранці ожеледь лягала на пороги.
Та інший бачив відчай і печаль,
Укрив снігами всі перестороги,
Поклав на плечі білосніжну шаль,
І розіслав засніжені дороги.
Ішла зима за лютим по землі,
Така чарівна, ніжна і жадана,
І десь сховались смутки і жалі,
Коли краса всміхнулась первозданна.