Sine qua non

Не відкривайте душу поспіхом,

І дум безмежну таїну,

Аби не думать потім з острахом

Про ран болючих глибину.

Не довіряйте людям повністю

Скарбницю власних почуттів,

Аби життя не стало повістю

У книзі долі без листів.

Не говоріть про те, що мрієте,

Не обганяйте в справах час,

Життя оцінить як ви дієте,

І правду скаже без прикрас.

Зимовий пейзаж

Біле, біле все навкруг - пада сніг,

В соннім парку між дерев мовчки ліг,

Землю лагідно укрив в хмурі дні,

Заколисуючи все в тихім сні.

Ясно, ясно в темну ніч - сяє сніг,

Місяць ніченьку стеріг - спать не ліг.

Він одяг дбайливо парк в орілаг,

Побажав щасливих снів,й земних благ.

Тихо, тихо навкруги - спить усе,

Думку тиша в пізній час  спать несе,

І летять у вирій сну день і час,

Щоб зима створила фон для прикрас.

Біле, біле все навкруг - чистий лист.

Снігопад створив пейзаж - має ж хист.

І  з'явилось неземне сприйняття. 

В колажах зимових днів відчуття.

Останній лист

Дивлюсь з вікна в самотній парк зимовий,

Похмурий день, мов казка із химер.

Кленовий лист як докір випадковий

У вихрі днів на дереві завмер.

Змарнілий вкрай, обпалений вітрами,

Останню мить живе до забуття.

В зимових снах, окутаний снігами,

Він не блага в природи вороття.

І ось кінець - затрясся й впав безшумно,

Він в цьому світі був звичайний гість,

Дерева в смутку, й стало якось сумно,

Що вже ніхто про це не розповість.

Дивлюсь з вікна на мовчазні дерева,

Що проводжають лист в беззвісну путь,

Їх оповила тиша кришталева,

Щоб  цю печаль вже до весни забуть.

За вікном лячно свище вітер

За вікном лячно свище вітер,
Спокій рве на дрібні папірці,
Вже  не склеїти тишу з літер,
І не втримати мить у руці.

Тарабанить у вікна грізно,
Щоб навести нелюдський страх.
Відчуття не спіймати, звісно,
Аби згодом приспати в снігах.

Вітер дико в конвульсіях б ється,
І шаленно плига по дахах,
Зістрибнувши, стрімглав несеться,
І повільно  вмира на очах.

Холодно

В день ясний,
Коли земля палає золотом,
Й манить сад осіннім солодом-
Холодно.
Від похмурих днів сумних,
Від дощів, що стеляться калюжами,
Й від вітрів, що з крилами стодужими-
Холодно.
Від бездушних слів людських,
Від чужого погляду байдужого,
Що знесилює здорового й недужого-
Холодно.
Від невиправданих втрат,
Що з журбою в серці оселилися,
Й сліз гірких, що з тугою зріднилися-
Холодно.
Від солодкої брехні,
Що в обіцянки пусті убралася,
І за обрієм далеким враз озвалася-
Холодно.
Від злорадісних розмов,
Що кнутом по тілу б’ють від заздрості,
Від пліток, що позбавляють радості -
Холодно.
В хмарний день,
Коли природа диха холодом,
Й сіре небо затягло, мов волоком-
Морозно.

Буває, що душа виплакує з дощами

Буває, що душа виплакує з дощами,
А серце пташкою тріпоче в заперті,
Злетіти хочеться, й полинути з вітрами
У небо хмарою легкою в забутті.

Зустрітись з сонечком, де обрій догоряє,
Й палає в полум ї вечірній небокрай.
Так легко образ мій хмариною літає,
В промінні бавиться, неначе водограй.

Я хочу линути над синіми морями,
Щоб досягти розпечених земель,
І впасти непомітними струмками,
Щоб стати річкою серед жарких пустель.

Здійнятись воями над селами й містами,
Де сіють хліб, і де гримлять бої,
Обнять грозою світ з провидними думками,
Щоб мир запанував на праведній землі.

Піднятись хмарою над горами й лісами,
Росою впасти у  в долини, і в яри,
Поговорити в тиші з небесами,
Й туманом вкутати самотні явори.

В цім леті я омиюся дощами,
Щоб серце не стогнало  в заперті,
І вже окрилена могутніми вітрами,
 Піду шукати радість  у житті.

Осіння мелодія

На вересневі ранки впали срібні роси,

Вплітає осінь золоті стрічки берізкам в коси,

Краса горить, мов щоки , на кущах калини,

Чарівна врода розцвіла у горобини.

І горить, палає листя клена,

Лиш тополя ще стоїть зелена.

Через гай, садочки, луки і ставочки

Осінь тихо йде…