неділя, 31 липня 2016 р.


Я зустріла тебе у снах
На таємних просторах ночі,
Ти вірвавсь на семи вітрах
В мої мрії казково- дівочі.

У пустелі плекав сади,
Й буйні клумби з троянд в дарунок.
Я дбайливо зібрала плоди
Й скуштувала п ягкий поцілунок.

Ми шукали планету мрій,
А відкрили зорю кохання.
Побували в світах стихій,
Й на  галактиці сподівання.



У промінні сонячнім бачу погляд твій,
Він розсипавсь перлами в міріади мрій,
Розбудив кохання й сонні почуття,
Огорнув серпанками дивні відчуття.

У пташинім співі чую голос твій,
Він такий бентежний, як морський прибій,
Мов скрипаль завзято підбира лади,
Щоб в душі від щастя зацвіли сади.

В теплих літніх росах вмию дотик твій,
Він такий гарячий, наче суховій.
Залоскоче травами, понесе у даль,
Віджене з вітрами сумніви й печаль.

середа, 27 липня 2016 р.

Колосяться у степу жита,
Наче краля, нива золота,
З колосків заплетена коса,
І сріблиться на вінку роса.

В сні солодкім стиглії поля,
Звук комбайна чутно звіддаля.
Сняться їм тривожні врочі сни,
Коли з кралею прощаються вони.

Скинуть шати з ниви жниварі,
Перший сніп поставлять на столі,
І в потоках стиглого зерна,
Змиє слізьми гіркоту вона.

А поля із сумом і в журбі,
З нивою прощаються в мольбі.
Прийде час й в обіймах у стерні
Зустрічатимуть  серпневі теплі дні.

четвер, 21 липня 2016 р.

В. П. Стахів
ЯК ЗАГИНУВ О. ОЛЬЖИЧ

Вірзінґ у ролі ката
В українській пресі, зокрема в тій, що стоїть під впливами мель-
никівської ОУН Солідаристів, з'явилося вже багато статтей і мате-
ріялів, в яких автори намагалися з ’ясувати обставини смерти відомого
українського поета О. Ольжича, одночасно провідного політичного
діяча, заслуженого науковця, з дійсним іменем д-ра Олега Кан-
диби.
Ми тут хочеімо .подати дійсні обставини його останніх днів у на-
цистівському канцтаборі Сакзенгавзен.
*
Влітку 1944 р. в т. зв. «целленбав», тобто в бараці гострого відокремлення,
нацистів ськ аго табору Саксенгавзен біля Оранієнбурґу на
північ від Берліну, перебували такі українці: Степан Банд ера, Ярослав
Стецько, інж. Дмитро Андрієвський, проф. Єевген Онацький, інж.
Роман Ільницький, Тарас Боровець, Осип Тюшка, Олег Штуль, Володимир
Кок і Михайло Мупіинський. До травня перебував тут ще
Іван Ґабрусевич, що помер у таборовій лікарні 16 травня. 1944 р. до
«целленбав» прибули полк. Андрій Мельник і його дружина.
Був понеділок 5 червня. Вранці, як звичайно, в’язнів випустили
до спільної умивальні, щоб помити начиння. Повертаючись коридором,
я зустрів О. Ольжича. (Чи він мене впізнав, не знаю. Він ішов
рішучим кроком, похмурий, волосся розкуйовджене. Одягнутий він
був у темну блюзу, бру(натні штани-нікербокери (пумпи), гірські куті
черевики. Він йшов з камери ч. 14, де звичайно »перебували закуті в
кайдани в’язні, призначені на смерть.
Це був єдиний раз, що я бачив Ольжича. Знаю, що нікому з ув’язнених
українців не довелось його там бачити. За те сусід, поляк з
камери ч. 15, капітан Єжи Кунцевіч часто .порозумівався з ним через
стіну і вікно. Від нього я знаю деякі подробиці, доповнені власними
спостереженнями і почутими поголосками.
Я повідомив «тюремною поштою» своїх співв’язнів про »побут Ольжича
і довідався, що в іншій камері-темниці перебуває скутий Ко-
стантин Мельник, що кілька днів тому прибув до «целленбав».
Камера ч. 14 — це темниця із звичайними твердими нарами. До
долівки були прикріплені тяжкі ланцюги, такі короткі, що закутий
в’язень міг тільки сидіти або лежати на нарах. Коли в’язневі давали
124 В. П. СТАХІБ
їсти, його розковували, і тоді ланцюги падали із сильним грюкотом
на землю, так що я, в камері ч. 17, завжди знав, коли Ольжича розковують.
Робили це тоді, як брали його на переслухання.
Кунцевіч зв’язався з Ольжичем вже в понеділок після обіду, але
мало що від нього довідався.
В середу 7 червня до «целленбав» прибули великі ґестапівські
«шишки»: оберштурімбанфюрер (підполковник) д-р Вольф — керівник
IV відділу головного управління безпеки, гавптштурмфюрер
Шульце — брутальний кат, що переслухував майже кожного українського
в’язня, і ославлений Вірзінґ, прибалтійський німець, що говорив
дуже добре російською мовою і катував багатьох українців (не
виключено, що він був замаскованим енкаведистом). Вони оглянули
майже всі камери, в яких перебували українці.
О 15 год. в камері ч. 14 з грюкотом упали кайдани. Невдовзі після
того я почув на коридорі рішучі кроки Ольжича. /Ковзані черевики
так і дзвеніли на камінні. Значить — Вольф, Шульце і Вірзінґ провадитимуть
«переслухання». О 20 год. Ольжич повернувся до камери.
Його хода не була вже така рішуча.
В четвер 8 червня Кунцевіч закомунікував мені таке: «Я зустрів
на коридорі сусіда ч. 14, і він устиг мені сказати, що його жахливо
побили. Я відповів йому тільки: Тримайтеся!»
Як можна було триматися, коли переслухували такі, як Шульце
й Вірзінґ, лід побоями яких загинув у тюрмі на Александерпляц і на
Лонцкого у Львові не один український революціонер!
Того ж четверга увечорі о 20 год. знову забряжчали падаючі кайдани.
Значить — Ольжич іде на вічне переслухання. І дійсно: знову
кроки кованих черевиків на коридорі. Я довго не міг спати і прислухався,
коли почую ці мені вже знайомі стукоти об кам’яну долівку.
Довго після півночі я не чув нічого. Лише в п’ятницю 9 червня,
0 6 год. вранці почув я, як коридором просувалася від стіни до стіни
людина. Легкий стукіт у двері моєї камери. . . Засув камери ч. 14
відчинився забряжчали кайдани. Ольжич -повернувся. Коли відомий
у «целленбав» «оберпосмітюх» Пенке заніс до камери ч. 14 снідання
1 скоро повернувся, я почув його слова: «В’язень відмовляється прийти
їжу» . . .
*
Кожної п’ятниці нас провадили до голяра голитися. Була 14 година,
коли мене оголеного привели назад у камеру. Після мене відчиняли
камеру ч. 14 і знову зачиняли. Що сталося?
О 17 год. я мав уже відповідь. Ми йшли по каву, і Кунцевіч устиг
мені пошепотіти: «Сусід не живе. Повісився».
Наступного дня під час проходу Кунцевіч оповідав таке: коли його
провадили від голяра, відчинили камеру ч. 14, і сторож нагло занімів.
На запит Кунцевіча він відповів, що . . . сусід повісився.
О 19.45 год. тлінні останки О. Ольжича винесли до крематорія. . .
ЯК ЗАГИНУВ О. ольжич 125
Лишається відкритим питання, чи Ольжич повісився, як це говорив
есесманський сторож Кунцевічеві, чи помер від катувань і вандальських
побоїв. Я вважаю, що Ольжича закатувала кровожерна
ґесталівська «тройка». Українській громадськості відомі її прізвища.
Вістка про смерть Ольжича громом вдарила по всіх в’язнях. Це
було тим болючіше, що всі знали про те, що 14 травня отримав «ін’єкцію
» Іван Ґабрусевич. Брітанці, французи, поляки, лотиші та інші
висловлювали нам своє співчуття і схвилювання. . .
16 червня о 6 год. вранці ув’язнений з нами польський єпископ
д-р Владислав Ґораль з Люблина відслужив у своїй камері заукокій-
ну Богослужбу, а ми всі в келіях «самітках» прийняли духову участь
у цій в’язничній панахиді за упокій душі.

Невідомі листи Олени Теліги знайшли і передали до Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України представники жіночого товариства імені цієї видатної поетеси

Це буде так: в осінній

день прозорий

Перейдемо ми на свої

дороги.

Тяжке змагання наші

душі зоре,

Щоб колосились зерна

перемоги.

Олена Теліга

“Поворот”

В такий же “осінній день прозорий” представники Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги і керівник наукового центру вивчення життя та діяльності цієї відомої громадської діячки, доктор історичних наук, професор Надія Миронець передали на зберігання до Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України п’ятдесят шість документів з так званого варшавського періоду життя поетеси.

Без української студентської громади столицю Польщі 30-х років минулого століття уявити неможливо. Найздібніші “спудеї” місцевого університету були уродженцями Галичини, Волині, Поділля... Національно свідомі, ідейно налаштовані, вони чужого навчалися і свого не забували. Про що думали і мріяли, чим займалися і про що писали у Варшаву до своєї старшої товаришки Лени (як по-приятельськи називали Телігу) Ксенія Світлик, Дарія Беч, Олег Штуль, Іван Коровицький — листи ці понад шість десятиліть зберігалися в потаємних місцях у Дрогобичі в пані Дарії і в Коломиї у пані Ксенії. Остання, на жаль, у січні пішла з життя. До рук Надії Миронець епістолярна спадщина потрапила завдяки популярності її праці про Олену Телігу “О краю мій...”. Книгу прочитав коломийчанин Зіновій Ясінчук. Він і повідомив, що знає колишніх приятельок головної героїні. Невдовзі відбулося знайомство авторки з уже літніми жінками. Вони й передали листи, поштівки, котрими обмінювалися з 1936-го до 1939-го.

Скромні сірі конверти, деякі з вирізаними марками, звісна річ, раритети для філателістів. Перша листівка від пані Олени полетіла на вулицю Українську, 11 в Коломию до Ксенії Світлик із Заліщиків. Там, на Тернопільщині, Михайло й Олена Теліги відпочивали з Дмитром Донцовим. Текст невеличкий, з суто побутовими враженнями про курортне життя-буття. Найцінніше — автографи знаменитої трійці. До слова, саме юній Ксенії тоді найбільше писали друзі. Чарівна студентка захоплювалася фотографією. Завдяки цій пристрасті стала своєрідним фотолітописцем усього, що відбувалося в українській громаді. Дівчиною зачаровувалися. Ось який вірш надійшов їй поштою 8 червня 1936 року з Варшави від поета Кушніренка:

Чи люблю?

Але ж ні.

Чи любив?

Та ніколи.

Чому ж так наївно

сплітаються дні?

Чому моє серце таке

загадкове?

А Олену Телігу Сергій Кушніренко приваблював ще й тим, що його слова не розходилися з ділом. Третього серпня 1937-го вона поділилася враженнями знову-таки з “дорогою Ксенечкою”: “Буде з нього, здається, тип людини, що ми так мало маємо, яка вміє єднати слова з ділом”.

А якими листівками обмінювалися друзі! Наївні, зворушливі. Ось, наприклад, вид довоєнного Львова. На чорно-білому знімку знаменита площа Ринок. На звороті речення-замальовка від пані Олени до тієї самої подруги: “Львів особливо гарний, засніжений і заморожений, тому і мерзну у своєму костюмі, але маю чудовий настрій”.

А от “рум’яна” поштівка: собор Святого Юра, розкішні квіти, пишні паски, веселі хлопчик і дівчинка з крашанками — все оповите рожевим серпанком. Таку композицію до Великодня 1938 року створив художник Курилас. На звороті енергійним крупним почерком із завитками рукою Теліги разом з привітанням у Коломию написано: “А чи хлопець не нагадує Івана?”

Очевидно, йдеться про Івана Коровицького. В архів передано шість листів і шість поштівок від нього до Світлик. Випускник теологічного факультету Варшавського університету, магістр філософії присвячував поезії своїй музі — чарівній і самовідданій Олені. А з Ксенією та її подругою Дарією товаришував й активно листувався. Іноді з іронією й гумором. Ось що він написав на фотопоштівці з краєвидом Вісли у Кракові: “Невдача повна. Залишається “поповнити” самогубство. Отож шлю Вам своє останнє “прощайте”. Згадуйте часом добрим словом. Ваш Іван. 19.ХІ.1936”. Відчувається, що пан магістр не любив “розтікатися по древу” в листах. Він прихильник коротких повідомлень. Завдяки йому ми бачимо чорно-білі листівки з видами Білостока, Кременця, Кракова. Примудрявся стисло повідомити про події, плани, описати побачене, передати відчуття. Послання незмінно закінчував словом “цілую” і побажаннями на зустріч.

Приводи побачитися були. Приміром, на свята. Збереглося скромне запрошення на Різдво, написане українською мовою, але на польський копил: “Українська студентська громада у Варшаві просить вельмишановну пані Ксеню Світликівну прийти на різдвяну вечерю, що відбудеться в залах при вулиці Хмєльній, 5 о годині 20 дня 8.І.1937. Миле товариство, смачні потрави, колядки. Бридж! Більярд! За вечірку слід заплатити: студенти — 2 злотих, інші — 3. Дві особи — 5”.

Полюбляв нагадувати про себе поштівками з картинками і волинянин Олег Штуль. Передвоєнний студент Варшавського університету, член Організації українських націоналістів “балував” дівчат Ксенію і Дарію короткими посланнями. Листівка від нього зі штемпелем від 15 жовтня 1936 року — знахідка для фольклористів. На тлі карпатських дерев’яних храмів дівчата в народних костюмах грають у “Гагілки”, водять хоровод. А “дорогій Даруні” (Дарії Беч) він надіслав зображення Дівочих скель у Кременці.

— Ці приватні листи доповнюють і образ самої Олени Теліги,— каже Надія Миронець,— і розповідають про тодішню молодь, котрою вона опікувалася. З листування дізнаємося, наприклад, що поетеса задумувала випускати з Іваном Коровицьким газету. Шкода, обставини завадили. Відчуваємо, наскільки щирими були стосунки, як тодішні варшав’яни були налаштовані ідейно. Сподіваюся, що ця спадщина незабаром стане надбанням громадськості й увійде до книги, присвяченої видатним українцям.
Олена СЕДИК “Хрещатик”

110 років з дня народження письменниці




Олена Теліга — пані в капелюшку
Текст Анастасії Москвичової

«… В хаосі жіночих типів нашого письменства нема майже ні одного окресленого, живого і дійсно позитивного образу»

О. Теліга

Справжнє ім’я: Олена Іванівна Шовгенева (Шовгенова)

Народилася 21 липня 1907 року (за іншими даними — 8 липня 1906) в Іллінському, неподалік від Москви (Петербург як місце народження поетки — містифікація)

Освіта: історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі

Діяльність: поетеса, редактор, літературний критик, громадський діяч

Літературне об’єднання: «Празька школа»

Збірки: «Душа на сторожі», 1946; «Прапори духа», 1947; «На чужині», 1947; «Олена Теліга», 1977 (всі видані посмертно).

Сімейний стан: одружена, чоловік — Михайло Теліга, музикант (бандурист) Політичні погляди: антикомуністичні, відстоювала ідею незалежності України

Смерть: у лютому 1942 року розстріляна у Бабиному Яру разом із чоловіком і соратниками


Що заважає відомій українській поетесі, чиї твори вважаються «класикою», а сама вона — зразковим борцем за незалежність, котрий віддав життя за ідею, підробляти, скажімо, манекенницею? Або танцювати під бандуру в кабаре? В принципі, якщо Олені Телізі щось і заважало, вона не скаржилась. І, якщо вірити спогадам її знайомих, була дамою веселою і трохи ексцентричною.

Чомусь говорячи про неї, більшість біографів та літературознавців роблять акцент на смерті поетеси: «Тут сиділа і звідси іде на розстріл Олена Теліга». Проте не можна сказати, що смерть була найяскравішим фактом її біографії.
 Петербуржанка Лєночка ШовгеноваДопоки дочка інженера Івана Шовгенова Лєна стала, власне, тією самою Оленою Телігою — письменницею і громадською діячкою, пройшло досить багато часу. Спочатку дівчина мало кому показувала свої вірші, до яких тоді не ставилась серйозно, адже поетом у сім’ї вважався брат Олени Сергій, відомий під псевдонімом Налянч (перша половина дівочого прізвища матері). Та й писала Олена свої тодішні твори російською мовою, яку вважала рідною. У школі навчалась посередньо. В товаристві привертала увагу природним шармом (колись за це її порівнюватимуть із актрисою Гретою Гарбо) та манерою бесіди. «Інші жінки майже завжди її критикували, а нецікавих жінок інші жінки не критикують», — зауважував у спогадах Станіслав Гординський.

«Риси обличчя мала неправильні, ніс надто короткий, тонкі нервові уста. Але такий особливий склад обличчя, що деякі дефекти мало його псували. Не була красуня, але гарненька, приваблива і дуже жіноча,- згадувала Галина Лащенко, українська емігрантка, що близько спілкувалась із Шовгеновими під час перебування в Подєбрадах. — Мене вразила її мова, говорила так, наче ледве встигала набрати віддиху, щоб говорити… Два тижні, і я говорити почала так, як вона, — вибухово».


Олена Теліга
Оця її здатність — раптово перейматися якоюсь ідеєю та запалювати нею інших — і зіграла вирішальну роль у подальшій біографії Олени.

«Я не була киянка. І не петроградка, я була петербуржанка, — розповідала потім вона Уласові Самчуку. — Я там виросла, там вчилася… ну й, розуміється, насичувалася культурою імперії. І коли я опинилася в такому ультрафранцйозефському містечку, в якому люди говорили чомусь праслов’янською мовою, я була приголомшена, що мій батько, відомий і заслужений справжній російський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали на Шовгеніва, є не що інше, як ректор школи, яку звуть господарчою академією, де викладають „на мові“ і де на стінах висять портрети Петлюри. І знаєте, як це сталося, що з такого гарячого Савла стала не менш гарячим Павлом? З гордості».

Історія про те, як Олена Шовгенова публічно висміяла на вечірці емігрантів-українофобів, стала притчею і закінчувалась здебільшого словами: «І з того часу вона розмовляла виключно українською». Тут біографи трохи перебільшують, забуваючи врахувати той факт, що українська-то була для поетеси іноземною мовою. Яку вона, одначе, опановувала завзято і старанно. Це, в принципі, дивиною не здавалось. «Вона завжди була оточена студентами, які постановили навчити її української мови, — писала Наталія Лівицька-Холодна, поетеса і Оленина подруга. — Найзавзятіше взявся за це кубанець бандурист Михайло Теліга. Та й Леонід Мосендз зробив немало в цій справі, бо підготовляв її до матури».
В полоні ідей

Уроки української від кубанця бандуриста не пройшли дарма. «Любов свобідна, Михайлику», — писала Олена в листі до коханого, однак незабаром пішли чутки про їхнє майбутнє весілля. Святкування було пишним: знайомі і напівзнайомі гості, православна церемонія… Довелося, щоправда, відмовитись від весільної подорожі (фінансову підтримку надавав батько нареченої Іван, чиї ресурси були далеко не безмежні).

Одруження пішло на користь і Михайлові Телізі. Він заховався в тінь своєї дружини, що з часом стає дедалі популярнішою, як равлик у мушлю. Олена друкує свої поезії і критичні статті в часописах, свариться із карикатуристами, що (який жах!) посміли пожартувати з неї, активно листується із письменниками-емігрантами з України, готує до видання свою першу збірку…


Олена і Михайло


Пройшли часи, коли для допомоги хворій матері Теліга то виступала в кабаре, то демонструвала нові моделі одягу. Коли друзі поетки потай відправили її вірші редакторові «Вісника», які пізніше були надруковані, Михайло втратив будь-які ознаки власної автономності. Його тепер знали як Олениного чоловіка. В цьому статусі Михайло пізніше й приїде до Києва на дружинине прохання, щоб супроводити її в останню путь.

«Вона померла за ідею, її чоловік — за неї», — скажуть потім друзі поетки.

Творчу спадщину Олени Теліги тепер порівнюють то зі здобутками Срібного віку, то із українськими літературними традиціями Лесі Українки та Івана Франка. Вчені й досі сперечаються, що саме зі згаданих чинників найбільше вплинуло на світогляд Теліги. Захоплення ідеєю українського суверенітету переповнювало пані Олену, як і більшість її колег- «пражан», навіть не так сама ідея державності, як процес боротьби за державність.

Письменниця нелегально перебралась до Києва, жила на конспіративних квартирах, займалась напівпідпільною видавничою діяльністю.

Ідею фашизму, що її спочатку Теліга розглядала як один із шляхів розвитку держави, було пізніше відкинуто. Поетка розуміла: те, що так прекрасно й світло звучить у теорії, часом виявляється смертельно небезпечним на практиці. Про можливий арешт Олену попередили. Було абсолютно ясно, що раз упіймавши, окупанти не відпустять її. «Коли мене заарештують, і я загину, то знайте, що сповнила свій обов’язок до кінця і скажіть про це іншим», — сказала Теліга колегам у Спілці письменників.

Достеменно невідомо, коли відбувся розстріл і де конкретно поховані митці. Країна Рад забула про «пражан». Ні слова про Олену Телігу не сказано в Українській радянській енциклопедії, що виходила під редакцією Миколи Бажана. Практично всі збірки віршів Олени вийшли посмертно, за кордоном і вже у незалежній Україні.

Лишились тільки листи, опубліковані спогади друзів і знайомих. На світлинах, зроблених у різний час, видно: Олена зовні майже не змінювалась. Була висока і тонка, у неодмінному капелюшку.

Так жила і такою ж пішла на розстріл Олена Теліга.

Про Олену Телігу


«Можна тільки дивуватись, як в одній людині сплелися безмежна жіночність, краса, розум, талант, беззастережна хоробрісна смерть Олени Теліги спричинилася до того, що вона стала символом невмирущості української нації». Надія Миронець, нарис «І злитися зі своїм народом»

«Це поезія високої ідейної напруги, „настояної“ на гострому усвідомленні появи в її долі такої миті остаточного вибору, яку не можна не відчути, яку не можна оминути. Інакше буде втрачена будь-яка доцільність життя». Микола Жулинський, «О краю мій…»

«У ті часи Київ був голодний, холодний і досить малолюдний, але деякі середнього віку громадяни, які могли його порівнювати з дореволюційними часами, вказували на те, що ще ніколи Київ не був таким українським містом, як саме тоді, восени 1941-го року. Навіть на улицях загально панувала українська мова. Найчастіше ми бачилися ввечері, коли всі приходили додому, бо ж у Києві тоді була поліційна година від смеркання до світання. У цілому помешканні була єдина тепла, або, може, краще сказати, не дуже холодна, кімната — кухня, і там ми їли спільну вечерю, яка день-у-день складалася лише з однієї страви: гороху, звареного на воді, без соли й товщу,- а все ж таки це була основна наша їжа на день. Там, за теплим гороховим супом, якщо ту страву можна було так назвати, обговорювалися щоденні переживання, різні зустрічі, справи. І хоч Олена Теліга була найстарша між нами — їй тоді було вже понад тридцять, — вона виявляла себе дуже добрим товаришем, порадником, рішуче протестувала проти того, щоб ми брали під увагу те, що вона жінка, й давали їй якісь пільги в тих, до речі, не надто вибагливих господарських обов’язках». Марко Антонович, «Жмут спогадів про Олену Телігу»

«Особисто вона мала незаперечну чарівливість, що підкреслювала ще більше її, сказати б, столичні манери, елеганцію справжньої варшав’янки. Інші жінки майже завжди її критикували, а жінок нецікавих інші жінки не критикують». Святослав Гординський, «Зустріч з Оленою Телігою»

Олена Теліга про…

… дитинство:


«Сказали нам у школі, що треба нищити хрущів, бо вони шкідливі. І ми нищили хрущів, відривали крила, ноги, запихали до пляшок, закорковували й пускали на воду. Я думала над долею хрущів у закоркованій пляшці, що пливуть за водою. І так дитина вчиться жорстокості, яку стане щораз частіше та з більшим умінням примінювати в житті».

… любов:«Любов свобідна», Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого… Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, «фліртуйте». І мені ви ніколи не зробите неприємності. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не «каторга єгипетська», не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя! Любов неможлива без повного цілком довір’я. А я вам вірю безмежно. З листа Михайлові Телізі

… гендерне питання:«Сотні, тисячі жінок відійшли далеко від типу „сонної весталки“, „простої земної мадонни“. Та, на жаль, часом задалеко. Бо багато серед них стало тепер суворими амазонками, мужчинами в спідницях, позбавленими всякої жіночності. Безперечно, вони можуть багато зробити для суспільності, але той викривлений, хоч часом і корисний тип жінки ніколи не стане джерелом натхнення мужчини, який потребує поважности в чині й при праці, але ніжності й гумору — в перерві». «Якими нас прагнете?», 1935

«Безперечно, жінка завжди матиме дещо відмінну від мужеської психіку і дещо відмінні уподобання, що в певний спосіб буде відбиватися на всіх її чинностях і її творчості. Сей жіночий елемент так само потрібний в будуванні життя і мистецтва, як і мужеський. В співпраці з мужчинами затрачує він свою солодкавість і пасивність, робиться викінченим і необхідним чинником життя». «Сліпа вулиця. Огляд жіночої преси», 1938

… творчість:

«Отже, я в більшості випадків сідаю писати, щоб передати певний настрій. Не змалювати образ, а лише передати настрій». З листа Д. Донцову

«Книжка — духовна зброя — сміливо стає поруч залізної зброї. Але кидаючи це гасло, називаючи книжку духовною зброєю, мусимо пам’ятати, що з нею, як і з правдивою зброєю, треба поводитися обережно. В непевних, недосвідчених руках вона може скалічити, а то й знищити не ворога, а її власника». «Книжка — духовна зброя», 1941

неділя, 17 липня 2016 р.

Літній день




День вдихає свіжість вечорову,
Відганяє втому і жагу.
Приголубить нічку чорноброву,
Й зникне в травах відшукать снагу.

Вранці прийде з росами рясними,
Побреде на луки і в поля,
А в прощанні з зорями ясними,
Місяцю всміхнеться звіддаля.

Зійде сонце - він у сад загляне,
Пустить бісик вишніі нашвидку.
Полудень із спекою застане -
Знайде прохолоду у ставку.

Вже засмаглий на липневім сонці,
Скосить ниву в полі золоту.
Буде пестить квітку у долонці
І ростити парость молоду.

Літній день - виснажливо - спекотний,
Вмитий потом, скупаний в дощах,
В почуттях здається безтурботний,
Приспаний в солодких дивних снах.

понеділок, 11 липня 2016 р.







Чорнобривці цвітуть біля школи
Чорнобривці цвітуть біля школи,
Разом  сіяли їх навесні,
Бо хотілось віддячить за щедрість
Цій квітучій і рідній землі.

Хай красуються  завжди барвисто,
І чекають метких школярів.
Хай  розноситься галас дитячий,
Мов переспів пташиний з садів.

Раннє сонце багрянить пелюстки,
І сріблиться роса на квітках.
Дивна казка з квіткових етюдів
Через роки  з’являється в снах.

Квіти пестили ніжно, з сумлінням,
Вклали душу і частку тепла.
Хіба можна цю радість забути,
Коли в душах нуртує весна.

Так, ми вчились рослини любити,
В них вбачали початок  життя.
Зрозуміли – прекрасне є вічне,
А потворне – помилка буття.

Чорнобривці – то вчительки ласка,
То наука життя на віки.
Хай  доріжка до школи  нас манить,
Кличе в юність крізь дні і роки.

Поблукаймо між трав буйноквіття,
Невідомих галявин життя.
Повернімось  по стежці до школи,
Щоб сприйняти нові відчуття!

Тут побачимо  знов чорнобривці,
Вчителів ,  і в цю  трепетну мить
Зрозумієм, яке все  це  рідне…
 Клумба в квітах майбутнім зорить.




Воском плаче свіча,
Тане тихо й печально.
Обірвались життя
Так миттєво й безжально.

Слізьми плаче свіча,
        Пломеніє в безодні.
        Стогне болем душа
        В дні тяжкі і холодні.

Сумно плаче свіча
Слізьми й кольором крові.
Градом вбита душа
      Не блага вже любові.
   
         Тихо плаче свіча
     Світлом гірко – яскравим.
 Звір розчавив життя
З жалем вовчолукавим.

Догоряє свіча,
Мить хвилини рахує.
Зграя людововків
Як про подвиг звітує.

Ось і згасла свіча,
Та тепло народилось.
А  у душах людських
Янголи оселились.




Я вдивляюсь в глибінь безмежну,
І на тлі обважнілих хмар
Бачу єдність стихій небесну:
Світло й звук в парі йдуть на вівтар.

Голос грому - важка надсила,
Мов від страху, природа тремтить,
Блиск різкий, як запалені крила
Над полями стрілою летить.

Від потоків води лавинних
Впали трави на лоно землі,
Гнів стихії й вітрів невпинних
Розіп яли Боги на стеблі.