Невідомі листи Олени Теліги знайшли і передали до Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України представники жіночого товариства імені цієї видатної поетеси

Це буде так: в осінній

день прозорий

Перейдемо ми на свої

дороги.

Тяжке змагання наші

душі зоре,

Щоб колосились зерна

перемоги.

Олена Теліга

“Поворот”

В такий же “осінній день прозорий” представники Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги і керівник наукового центру вивчення життя та діяльності цієї відомої громадської діячки, доктор історичних наук, професор Надія Миронець передали на зберігання до Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України п’ятдесят шість документів з так званого варшавського періоду життя поетеси.

Без української студентської громади столицю Польщі 30-х років минулого століття уявити неможливо. Найздібніші “спудеї” місцевого університету були уродженцями Галичини, Волині, Поділля... Національно свідомі, ідейно налаштовані, вони чужого навчалися і свого не забували. Про що думали і мріяли, чим займалися і про що писали у Варшаву до своєї старшої товаришки Лени (як по-приятельськи називали Телігу) Ксенія Світлик, Дарія Беч, Олег Штуль, Іван Коровицький — листи ці понад шість десятиліть зберігалися в потаємних місцях у Дрогобичі в пані Дарії і в Коломиї у пані Ксенії. Остання, на жаль, у січні пішла з життя. До рук Надії Миронець епістолярна спадщина потрапила завдяки популярності її праці про Олену Телігу “О краю мій...”. Книгу прочитав коломийчанин Зіновій Ясінчук. Він і повідомив, що знає колишніх приятельок головної героїні. Невдовзі відбулося знайомство авторки з уже літніми жінками. Вони й передали листи, поштівки, котрими обмінювалися з 1936-го до 1939-го.

Скромні сірі конверти, деякі з вирізаними марками, звісна річ, раритети для філателістів. Перша листівка від пані Олени полетіла на вулицю Українську, 11 в Коломию до Ксенії Світлик із Заліщиків. Там, на Тернопільщині, Михайло й Олена Теліги відпочивали з Дмитром Донцовим. Текст невеличкий, з суто побутовими враженнями про курортне життя-буття. Найцінніше — автографи знаменитої трійці. До слова, саме юній Ксенії тоді найбільше писали друзі. Чарівна студентка захоплювалася фотографією. Завдяки цій пристрасті стала своєрідним фотолітописцем усього, що відбувалося в українській громаді. Дівчиною зачаровувалися. Ось який вірш надійшов їй поштою 8 червня 1936 року з Варшави від поета Кушніренка:

Чи люблю?

Але ж ні.

Чи любив?

Та ніколи.

Чому ж так наївно

сплітаються дні?

Чому моє серце таке

загадкове?

А Олену Телігу Сергій Кушніренко приваблював ще й тим, що його слова не розходилися з ділом. Третього серпня 1937-го вона поділилася враженнями знову-таки з “дорогою Ксенечкою”: “Буде з нього, здається, тип людини, що ми так мало маємо, яка вміє єднати слова з ділом”.

А якими листівками обмінювалися друзі! Наївні, зворушливі. Ось, наприклад, вид довоєнного Львова. На чорно-білому знімку знаменита площа Ринок. На звороті речення-замальовка від пані Олени до тієї самої подруги: “Львів особливо гарний, засніжений і заморожений, тому і мерзну у своєму костюмі, але маю чудовий настрій”.

А от “рум’яна” поштівка: собор Святого Юра, розкішні квіти, пишні паски, веселі хлопчик і дівчинка з крашанками — все оповите рожевим серпанком. Таку композицію до Великодня 1938 року створив художник Курилас. На звороті енергійним крупним почерком із завитками рукою Теліги разом з привітанням у Коломию написано: “А чи хлопець не нагадує Івана?”

Очевидно, йдеться про Івана Коровицького. В архів передано шість листів і шість поштівок від нього до Світлик. Випускник теологічного факультету Варшавського університету, магістр філософії присвячував поезії своїй музі — чарівній і самовідданій Олені. А з Ксенією та її подругою Дарією товаришував й активно листувався. Іноді з іронією й гумором. Ось що він написав на фотопоштівці з краєвидом Вісли у Кракові: “Невдача повна. Залишається “поповнити” самогубство. Отож шлю Вам своє останнє “прощайте”. Згадуйте часом добрим словом. Ваш Іван. 19.ХІ.1936”. Відчувається, що пан магістр не любив “розтікатися по древу” в листах. Він прихильник коротких повідомлень. Завдяки йому ми бачимо чорно-білі листівки з видами Білостока, Кременця, Кракова. Примудрявся стисло повідомити про події, плани, описати побачене, передати відчуття. Послання незмінно закінчував словом “цілую” і побажаннями на зустріч.

Приводи побачитися були. Приміром, на свята. Збереглося скромне запрошення на Різдво, написане українською мовою, але на польський копил: “Українська студентська громада у Варшаві просить вельмишановну пані Ксеню Світликівну прийти на різдвяну вечерю, що відбудеться в залах при вулиці Хмєльній, 5 о годині 20 дня 8.І.1937. Миле товариство, смачні потрави, колядки. Бридж! Більярд! За вечірку слід заплатити: студенти — 2 злотих, інші — 3. Дві особи — 5”.

Полюбляв нагадувати про себе поштівками з картинками і волинянин Олег Штуль. Передвоєнний студент Варшавського університету, член Організації українських націоналістів “балував” дівчат Ксенію і Дарію короткими посланнями. Листівка від нього зі штемпелем від 15 жовтня 1936 року — знахідка для фольклористів. На тлі карпатських дерев’яних храмів дівчата в народних костюмах грають у “Гагілки”, водять хоровод. А “дорогій Даруні” (Дарії Беч) він надіслав зображення Дівочих скель у Кременці.

— Ці приватні листи доповнюють і образ самої Олени Теліги,— каже Надія Миронець,— і розповідають про тодішню молодь, котрою вона опікувалася. З листування дізнаємося, наприклад, що поетеса задумувала випускати з Іваном Коровицьким газету. Шкода, обставини завадили. Відчуваємо, наскільки щирими були стосунки, як тодішні варшав’яни були налаштовані ідейно. Сподіваюся, що ця спадщина незабаром стане надбанням громадськості й увійде до книги, присвяченої видатним українцям.
Олена СЕДИК “Хрещатик”