Вдягає весна вишиванку

Вдягає весна вишиванку,
Й віночок із квітів земних,
І схожа вона на панянку
В намисті із перлів рясних.

Вдивляється в синє свічадо,
Що дихає сріблом озер,
Й убранням милується радо,
Бо день в теплих фарбах завмер.

У вальсі кружляє до ранку
І травню дарує красу,
Розвішала стрічки - серпанки,
І квіти вплела у косу.

На сукні засяяли маки,
На плахті цвіте молочай,
І  теплих ночей зодіаки
Зібрав у намисто розмай.

І чутно як пісня лунає
Над заводдю тихих ставків,
А небо зірки розсипає
На хустку із ніжних шовків.

Спідницю з легеньких хмаринок
Майстерно зіткав небокрай
І кинув небесний відтінок,
Й оздоби вкропив сонцесяй.

Пасує весні вишиванка
Із квітів яскравих і трав,
Для неї немов забаганка
Кружляти у танці заграв.

Допоки у серці є віра

Нас учать біблійні закони
Не тримати зло у душі,
І помсти зітерти канони,
Образ прополоть спориші.

І може у серці руїна,
Танцює на згарищі зло,
А дух, що упав на коліна,
Відтяв у пориву крило.

Образа страшніша отрути,
Знекровлює душу умить,
А потім благає спокути,
Й прощення.А рана болить.

Хоч як там, все ж люди мудріші,
І мусять прожити життя

 Достойно і чесно, сильніші ж
Ту помсту знесуть в небуття.

А рани добро залікує,
Образу ж прошу - відпустіть!
Хай світом собі жебракує,
Дозвольте між хмар їй злетіть.

Я вірю, що щирі і чесні
Не встромлять у спину ножа,
Їх погляди сухо - словесні
З'їдають те зло, мов іржа.

Я певна, нещасні ті люди,
Хоча може це і не так,
Що кидають пригорщі бруду
В чеканні почесних відзнак.

Допоки  є віра й надія,
І сили, щоб твердо встоять,
Хай зітре зневіру стихія,
Щоб ніяк було дорікать.

Пробачте й забудьте образи,

Хай радість освітлює дні,
Забудьте ненАвисні фрази,
Відкиньте печалі й жалі.

А часом усе ж пам'ятайте,
Відвертість - страшніша ярма,
Тож в серце своє не впускайте
Ніколи й нікого дарма.

І як там не є - пробачайте,
Щоб холод теплом розтопить,
А сонячний день зустрічайте,
Що в ясному у небі бринить.

О боже мій, як пахне травень в полі

Шумлять вітри і хмари розганяють,
Дощу благає спрагла вже земля,
Лиш згірклі роси трави напувають,
Та сонце їх безжально спопеля.

Кують зозулі десь за видноколом,
Покликання їх - весни рахувать,
Вітри снують лісами й суходолом ,
Бо не стомились світом мандрувать.

А ластівки шугають у простори,
Вже хочуть спротив вітру  зупинить,
Важкі  громи, немов страшні потвори,
Все ж мріють дощ на світ благословить.

Та луки мліють в любощах шовкових,
А. запах хмелю ніжить і п'янить,
В цвітінні барв каштаново - бузкових
Спекотний ранок тихо забринить.

О боже мій, як пахне травень в полі,
Дзвенить коса в руках у косаря.
Лише городи чорні ще і голі,
І день у спеці сумно вигоря.

Бджола припала до медів квіткових,
Торкає ніжно бархатний нектар,
Простори мліють в барвах вечорових,
І запах квітів лине аж до хмар.

В травневі дні я п'ю і не нап'юся

Медів солодких пізньої весни,
Горнусь до неї щиро, й не боюся
Заснуть в обіймах  м'яти й чареди.

У краси є свята простота

У краси є свята простота,
Для людини краса - це щирість,
Коли сяє в очах доброта,
То порядність вмить зітре сірість.

Поважаю простих я людей,
Що говорять, мов сіють віру,
І рятують чужих дітей,
Не заради гучного ефіру.

Поважаю людей я за те,
Що уміють невдачі приймати,
І що мають бажання святе
Помилки ворогів пробачати.

Я ціную правдивих людей,
Тих, хто скаже тобі у очі,
Тихо, натяком біля дверей,
Щоб не слухали всі охочі.

Дорожу я людьми, що живуть,
І за гривні любов не купують.
Власне щастя руками кують,
І у праці земній не мудрують.

Я горджуся людьми, що творять,
І не ждуть, що настане субота,
В яких душі і очі горять,
А в серцях пломеніє турбота.

Збагнула я насамоті

Злетілись хмари весняні,
В обіймах землю пригортали.
Дощами сліз гучних мені
Сонату з тиші вигравали.

І я вслухалася в цю гру -
Безмовність гладила волосся,
День одягав, немов чадру,
На вечорове безголосся.

Німа підкралась таїна-
В ній звуки потайки заснули.
Мить обірвалась мов струна,
І гами в сутінках зітхнули.

І я почула тиші глас:
Вона сміялась і ридала,
ЇЇ втішав невпинний час
І ніч, що зорі розсівала.

Збагнула я насамоті,
Що тиша вміє лікувати.
Прошепче істини прості,
І час їх буде цінувати.

Цвіте барвінок, ніжиться калина

Цвіте барвінок, ніжиться калина,
Тремтить повітря тихо, мов струна.
Я полем йшла, і стала на коліна -
На сповідь з Богом кликала весна.

Зайшла в цей храм в молитві  на причастя
Зцілить в просторах душу від нудьги,
Обняти світ й в поривах сладострастя
Зірвать з буденності всі маски й ланцюги.

Задумливо і тихо сповідалась
Тут сам -на -сам з вітрами, що гудуть,
Десь перепілка лагідно озвалась-
Все ж таїну простори збережуть.

А потім йшла по стежці до порогу,
Й сказала радо: "Здрастуй, отчій дім!",
В обіймах стисла яблуню розлогу,
Й вклонилась небу й хмарам дощовім.

Дійти, не заблукати по дорозі,
І біля каменя надгробного сплакнуть,
Почути спів лелек у верболозі
Й солодкий щем в душі не сполохнуть.

Прийти на сповідь - це себе пізнати
І кожну мить, як вічний скарб буття.
Повірить в сили, й вміти подолати
Круті вершини власного життя.

Коли весна буяє ніжним цвітом

Коли весна буяє ніжним цвітом,
Й п янить повітря квітів аромат,
Вже день квітчає настрій живоцвітом,
Й душа співає радісно: "Віват!"

Так  дихається легко в повні груди,
І п єш, як воду, спрагу до життя,
Щеза зимовий  сум, як тінь облуди,
І лине час на хвилях забуття.

А мріється невимушено й вільно,
Думки ж летять наввипередки літ,
А в голосі слова звучать весільно,
І радістю бринять на цілий  світ.