Не кличе літо осінь гонорливу

Не кличе літо осінь гонорливу
На свій прощальний творчий бенефіс,
Гукає мить у далечінь щасливу,
Аби знайти останній компроміс

Воно блука по вулицях грайливо,
Лоскоче листя ніжно вітерцем,
І посмішку дарує жартівливо,
Й в минуле йде спокійно мандрівцем.

Вже чути кроки осені виразно,
А літо домальовує пейзаж,
Позують верби трепетно й мовчазно,
І завмира у фарбах антураж.

Осінь люба, з холодами зачекай

Осінь люба, з холодами зачекай,
І похмурих днів до себе не гукай,
Ніжним золотом обсипала сади,
В цім теплі нехай потішаться плоди.

Розмалюй багрянцем парки і ліси
Покажи величність пізньої краси,
Подаруй природі свій коштовний скарб -
Світ відтінків золотавих фарб.

Люба осінь, твоя врода - з трав роса,
Ніжна й чиста, наче радості сльоза.
А  вогонь душі , з медами теплий віск,
Хоч в очах уже відцвів кохання блиск.

Заспівай осанну горам і полям,
Пошепчись вночі таємно із гіллям,
Напиши поему в вічність для буття,
Щоб життя плекало  ніжні почуття.

Літо бабине ласкаве

Десь на гілці павутинка
Зачепилась крадькома,
Мов на нитці  намистинку

Літо в крапельці трима.

Літо бабине ласкаве
Ллеться запахом з садів,
Й на гіллі калини кетяг,
Мов троянди кущ зацвів.

В квітнику цвітуть жоржини,
І синіє морозець,
Лиш дозрілий плід шипшини,
Мов далекий острівець.

Літо бабине ласкаве
Сад одягне у плаття,
Й листя ніжно - золотаве
Ляже гладдю на шиття.

А замість коми ставимо крапки...

Чому ми йдем по коліях і ямах,
З яких на ноги хлюпає вода,
А день, як ніч, в криваво - смертних плямах,
І стріли в спину кидає орда.

Бо ми йдемо, забувши про культуру,
Сміття везем за сто десять доріг,
Нахабно ліпим із брехні скульптуру,
І ставим чемно під чужий поріг.

В майбутнє йдем із доларом в кишені,
Шукаєм щастя й долі по світах,
Стріля безвіз у влучені мішені,
А вітер свище по пустих хатах.

Кудись ідем, щоб цінності здобути.
Чому ж мораль ми втратили свою?
Коріння як могли своє забути,
І все святе, що здобулось в бою.

Ось так йдемо - з надією в достаток,
У світлий день, що вирветься з пітьми.
Життя піднесло вже гіркий початок,
І шлях омитий смертю і слізьми.

Ми тихо йдем замучені й безсилі,
Бо вектор змін крутив на всі боки,
І вже народ, як човен, що на хвилі,
Біжить від шторму сліпо навтьоки.

Хіба йдемо, ми радше шкутильгаєм,
Спираючись на милиці й ціпки,
Про негаразди сумно забуваєм,
А замість коми ставимо крапки.

Душевна розмова

Запитала якось я в тополі:

-Чом вітри гуляють вільно в полі?

Листям лиш вона затріпотіла,

Зрозуміть її я не зуміла.

Потім я у клена запитала:

- Чому нива поле покохала?

Але він не вимовив і слова -

Вийшла ось така у нас розмова.

Я промовила березі лише фразу,

Й думала про кленову образу,

Та вона із вітром сперечалась,

Й шумом листя тихо привіталась.

Кущ калини гордо красувався,

Чув розмову, й мовби здивувався,

Я спитала про його кохання,

В шумі тім почула біль зізнання.

Я троянду запитала чемно,

Відповідь чекала лиш даремно.

Вона  сонцю душу виливала,

З пелюстків сльоза - роса стікала.

Я спитала в матінки - природи:

- Як знайти порозуміння й згоди?

І вона громами прогриміла,

Щоб її людина зрозуміла.

Стоїмо знов удвох під дощем

Ми стояли удвох під дощем,
Й сум небес падав тихо під ноги,
Мить сховалась під чорним плащем,
Й день розлігся на мокрі дороги.

Ти тримав парасольку в руці,
І магічно дивився на мене,
Й краплі сліз чи дощу на щоці
Почуття оживляли шалене.

Дощ пішов геть далеко від нас,
Й хмари вмить десь за обрій упали,
І завмер між калюжами час,
А вуста поцілунку благали.

Мою вроду ти пив із очей,
Й швидко спрага безсильна вмирала,
Вже спадав жар спекотних ночей,
Коли в небі зоря догоряла.

Стоїмо знов удвох під дощем,
Скільки років пройшло - не злічити.
Дощ змиває припилений щем,
Щоб кохання в душі освіжити.

Омріяна подорож

Невже пішло дитинство

В чужі диво - світи,

Й маршрутів не відкрито,

Щоб знов прийти туди.

Півшло без попереджень

У далі голубі,

Й від спогадів солодких

Лиш враження терпкі.

Воно пішло стежками,

Де не ступав ніхто,

Й на швидкості шаленій

Не здоженеш в авто.

В небесних видноколах

В ніч зоряну й ясну

Побачу десь планету

Далеку й голосну.

У снах я знов  почую,

Дзвінок, що на урок

За парти кликав лунко,

Й світ знань був лиш за крок.

Згадаю давніх друзів,

І мудрих вчителів,

Й дитинства дивну казку

Побачу в книзі снів.