У маршрутку він зайшов останній

Теплий ранок.Сонячна година.
В ритмі буднів місто ожива.
На зупинці звична вже картина-
Спір за "першість" спокій розрива.

До салону жіночка з сумками
Ледь зайшла й не поспіша  платить
Протягла "пенсійне" між рядами,
Щоб шофер не квапився сварить.

У маршрутку він зайшов останній,
Пропустив усіх, хто там стояв,
А в руці німій і неслухняній
УБеДе - посвідчення тримав.

І водій, аж вирячивши очі,
Пінився й заходився у злі:
"Як мене усі ви вже дістали!
Суните ці кірки бойові.

Маєш право,але ж сіли ж двоє!
камера в салоні бачиш є!
Вже сидять  - теж з пільгами обоє,
Кожен має право тут своє.

Я ж пальне купую,запчастини,
Й задарма вожу щоразу двох,
День працюю в карцері рутини,
А в карманах гроші - що горох"

Поряд дід - поправив окуляри,
Наче кляп хто в рот йому запхав.
З уст тонких не вимовив і пари:
В час складний син в тітки гостював.

Хлопець глянув, біль мов краяв душу,
Про своє торочив щось шофер...
"Дякую!Тож зараз вийти мушу? -
Мовив і проблему в порох стер.

Збоку жінка з донькою сиділа:
"Ну то що, ми їдемо чи ні?"
В неї чоловік на заробітках
Десь у Польщі,а не на війні.

Не молилась, як мовчав мобільний,
Не ридала потай від дітей,
Бо у неї чоловік "цивільний"
Для сім ї заробить він грошей.

Й пасажири, що мовчали доти
Загули.Хтось цитькав, хтось сичав,
Тільки хлопець, що сидів навпроти,
Протягнув п ять гривень - і мовчав.

Може він згадав про свого тата,
Що на сході досі воював?
Докір той, що у руках солдата,
За п ять гривень мовчки купував.

І АТОшник гордо озирнувся,
нахиливсь, сховавшись від безчесть:
" Ти боєць - один не відвернувся
Й захистив звання моє і честь."

Теплий ранок.Сонячна година.
В ритмі буднів місто розмовля.
Добре, що знайшлась одна людина,
Що в серцях повагу оживля.

Останній дзвоник, урочистість, квіти...

Останній дзвоник, урочистість, квіти...
Солодка мить, за крок - нове життя.
А мов учора ви були ще діти,
Й в рожевих фарбах зріло майбуття.

Летять роки, немов вітри крилаті,
Вчорашній день за обрієм зника,
Лиш спагади залишаться строкаті
І теплий слід в душі випускника.

Дитинство й юність швидко пролетіли.
У школі вчились, мріями жили,
Й дорослішими стати так хотіли,
До цього непомітно підійшли.

Шкільний поріг. За ним нові дороги.
Злетять у вирій учні, мов птахи,
В думках же - сумніви,неспокій і тривоги,
Непройдені й незвідані стежки.

Вже не покличе дзвоник вас за парти,
Не скаже вчитель:"Добрий день!"- для вас,
Життя як сталь і випробує гартом,
І фініш стартом стане водночас.

Тож хай зустріне свіх вас доля світла,
Й міцніє воля в складності проблем,
Хай успіх осява дорогу світлом,
І кріпне дух, гартований вогнем.

Дихає місто дощами травневими

Дихає місто дощами травневими
В сяйві нічних ліхтарів.
Сонні провулки зі снами рожевими
Місяць в обіймах зігрів.
Жваво шептались дерева фарбовані
В срібним сяйві небес,
Сутінки впали на площі здивовані
Співом хоральних мес.
Тиша співала ніжно рапсодію
Голосом теплих вітрів,
Ніч вигравала дивну мелодію
В чарах далеких світів.

Вдягає весна вишиванку

Вдягає весна вишиванку,
Й віночок із квітів земних,
І схожа вона на панянку
В намисті із перлів рясних.

Вдивляється в синє свічадо,
Що дихає сріблом озер,
Й убранням милується радо,
Бо день в теплих фарбах завмер.

У вальсі кружляє до ранку
І травню дарує красу,
Розвішала стрічки - серпанки,
І квіти вплела у косу.

На сукні засяяли маки,
На плахті цвіте молочай,
І  теплих ночей зодіаки
Зібрав у намисто розмай.

І чутно як пісня лунає
Над заводдю тихих ставків,
А небо зірки розсипає
На хустку із ніжних шовків.

Спідницю з легеньких хмаринок
Майстерно зіткав небокрай
І кинув небесний відтінок,
Й оздоби вкропив сонцесяй.

Пасує весні вишиванка
Із квітів яскравих і трав,
Для неї немов забаганка
Кружляти у танці заграв.

Допоки у серці є віра

Нас учать біблійні закони
Не тримати зло у душі,
І помсти зітерти канони,
Образ прополоть спориші.

І може у серці руїна,
Танцює на згарищі зло,
А дух, що упав на коліна,
Відтяв у пориву крило.

Образа страшніша отрути,
Знекровлює душу умить,
А потім благає спокути,
Й прощення.А рана болить.

Хоч як там, все ж люди мудріші,
І мусять прожити життя

 Достойно і чесно, сильніші ж
Ту помсту знесуть в небуття.

А рани добро залікує,
Образу ж прошу - відпустіть!
Хай світом собі жебракує,
Дозвольте між хмар їй злетіть.

Я вірю, що щирі і чесні
Не встромлять у спину ножа,
Їх погляди сухо - словесні
З'їдають те зло, мов іржа.

Я певна, нещасні ті люди,
Хоча може це і не так,
Що кидають пригорщі бруду
В чеканні почесних відзнак.

Допоки  є віра й надія,
І сили, щоб твердо встоять,
Хай зітре зневіру стихія,
Щоб ніяк було дорікать.

Пробачте й забудьте образи,

Хай радість освітлює дні,
Забудьте ненАвисні фрази,
Відкиньте печалі й жалі.

А часом усе ж пам'ятайте,
Відвертість - страшніша ярма,
Тож в серце своє не впускайте
Ніколи й нікого дарма.

І як там не є - пробачайте,
Щоб холод теплом розтопить,
А сонячний день зустрічайте,
Що в ясному у небі бринить.

О боже мій, як пахне травень в полі

Шумлять вітри і хмари розганяють,
Дощу благає спрагла вже земля,
Лиш згірклі роси трави напувають,
Та сонце їх безжально спопеля.

Кують зозулі десь за видноколом,
Покликання їх - весни рахувать,
Вітри снують лісами й суходолом ,
Бо не стомились світом мандрувать.

А ластівки шугають у простори,
Вже хочуть спротив вітру  зупинить,
Важкі  громи, немов страшні потвори,
Все ж мріють дощ на світ благословить.

Та луки мліють в любощах шовкових,
А. запах хмелю ніжить і п'янить,
В цвітінні барв каштаново - бузкових
Спекотний ранок тихо забринить.

О боже мій, як пахне травень в полі,
Дзвенить коса в руках у косаря.
Лише городи чорні ще і голі,
І день у спеці сумно вигоря.

Бджола припала до медів квіткових,
Торкає ніжно бархатний нектар,
Простори мліють в барвах вечорових,
І запах квітів лине аж до хмар.

В травневі дні я п'ю і не нап'юся

Медів солодких пізньої весни,
Горнусь до неї щиро, й не боюся
Заснуть в обіймах  м'яти й чареди.

У краси є свята простота

У краси є свята простота,
Для людини краса - це щирість,
Коли сяє в очах доброта,
То порядність вмить зітре сірість.

Поважаю простих я людей,
Що говорять, мов сіють віру,
І рятують чужих дітей,
Не заради гучного ефіру.

Поважаю людей я за те,
Що уміють невдачі приймати,
І що мають бажання святе
Помилки ворогів пробачати.

Я ціную правдивих людей,
Тих, хто скаже тобі у очі,
Тихо, натяком біля дверей,
Щоб не слухали всі охочі.

Дорожу я людьми, що живуть,
І за гривні любов не купують.
Власне щастя руками кують,
І у праці земній не мудрують.

Я горджуся людьми, що творять,
І не ждуть, що настане субота,
В яких душі і очі горять,
А в серцях пломеніє турбота.