В безвість лине пісня Боуі

Автостопом по Галактиці
На орбіту мчить Фалкон,
Людство бачить світ у матриці:
Час для простору - закон.

В Всесвіт розум наш вривається,
Тягне руки до Зірок,
На стартапи покладаючись,
Ще й на Марс зробити крок.

Таїна небес здригається,
Щоб спорткар кружляв віки,
Тиша в музику вслухається,
В вічність падають Зірки.

В тих Світах життя не тепліє,
Не шумить морський прибій,
Вечір в сутінках не жевріє,
Й степ не пестить вітровій.

День і ніч там не кохаються,
Не лунає спів птахів,
Вечір з сонцем не прощається,
Й не сипне зима снігів.

Не дзюрчить струмок з-під каменя,
В квітах бджоли не гудуть,
Дощі з лагідного променя
В трави стрічку не вплетуть.

В безвість лине пісня Боуі,
Манекен кермо трима,
Чутно тріск, мов сиплять жолуді,
Та дубів там жаль нема.

Про дарований світ для нас

Від життя ми чекаєм бонусів,

І сюрпризів за  лет років,

Біжимо від незвіданих конусів,

Що впиваються в тишу днів.

Ведемо діалог за кавою

Про події буденно - гучні.

Й повсякчас за щоденною справою

У шухляду лягають дні.

Вмить ховаємо душу в сутінки

Від байдужих чужих очей,

Мрії пестимо ніжно потайки

На вустах  мовчазних ночей.

Зустрічаєм світанки похапцем,

Ніби крадем у вічності час,

Забуваєм про зорі з місяцем

І дарований світ для нас.

Зимовий етюд

На долонях у неба - сніг,
А на крилах вітрів - сніжинки,
Й білий килим узбіч доріг
Вкрив поля і замів стежинки.

Як махне вітровій крилом,
Закружля хуртовина жваво,
Все огорне зима теплом
Таємниче і так ласкаво.

В білих шатах стоять сади,
Теплі хустки вдягли ялини,
І могутніх дубів ряди
Закохались в красу калини.

Світлий погляд віконць - очей
В темну душу ночей пірнає,
Парк скидає, немов з плечей,
Гамір дня, і в півсні стихає.

Мою любов не випив ти до дна

Мою любов не випив ти до дна,
Хоч висихав від спраги і кохання,
І хто сказав, що в цім моя вина,
Як щастя мить просив ти у страждання.

Любов хмільну лікує доктор час,
Що в лабіринтах сумнівів блукає,
Щоб промінь вірності в буденності не згас,
Бо, певно,сенс тоді життя втрачає.

Ніхто любов не випив ще до дна,
Якою б не була жага кохання.
Ця істина правдива, хоч сумна,
Й думки німіють в сутінках зітхання.

Що не кажи...

Що не кажи, в житті усе трапляється,
Буває, що і в травні сніг спускається,
Буває, що в судинах кров скіпається,
Й душі тепло за хмарами ховається.

Що не кажи, а дні нас часом радують,
Коли зірки дощем в долоні падають,
Коли встаєш і щастям умиваєшся,
І радо в снах з майбутнім привітаєшся.

Що не кажи- життя непередбачене,
І ти живеш, як Господом призначено,
Час як вода, тече й не зупиняється,
Й вчорашній день у завтра не вертається.

І в міражах завмерла дня блакить

То була мить,
Коли цвіла весна,
А почуття бриніли, мов струна,
І в міражах завмерла дня блакить,
Де погляд щастям й вічністю струмить.

То був не ти,
І я була не я,
Коли несла кохання течія,
Світилась грань, де сходяться світи,
Де зводить час крізь відстані мости.

Осінній смуток в душу заглядає

Похмурий день в зажурі спочиває,
Сонату жовтень пише для дощів.
Мовчазно далі ранок огортає,
Струснувши шарм з замріяних кущів.

Потоки сліз сховає він в калюжі,
Красу осінню змиє листопад,
В туманах зникнуть оклики байдужі,
Й обійме вечір вогником лампад.

Осінній смуток в душу заглядає,
Шукає краплю сонця і тепла,
Ревниво спогад в літо повертає,
Хоч ця пора давно вже  відцвіла