Я пройду по опалому листю

Я пройду по опалому листю,
Поблукаю в батьківськім садку,
Очі мами живі й променисті
Між гіллям мов зловлю нашвидку.

Пригадаю як ненька садила
Молоденьке й тонке деревце,
Й коли яблуня вперше вродила,
Мов світилось від щастя лице.

Приторкнуся до кожної гілки,
Обійму її стовбур міцний,
Пролуна,немов  звуки сопілки,
Голос мамин уже негучний.

Поцілую я плід соковитий,
Мов губами до рук приторкнусь,
І за день, що у праці прожитий,
Перед сном я тепер помолюсь.

Ця осінь має запах сліз печалі

Ця осінь має запах сліз печалі,
І полину, що виріс серед трав.
Зриває вітер з сірих днів вуалі,
Щоб вечір тоскно погляд розсівав.

В осінні ночі не зігріє кава,
Ні келих бренді,ні шерстяний плед.
Мовчить мобільний тихо і лукаво,
Й думки спинили свій щасливий лет.

Ця осінь вкриє золотом простори,
Та блеск не вкриє смутку темний  лід,
А павутинки срібної  узори
Злетять за вітром й не залишать слід.

В яскраві барви вдягнуться дороги
В німому світлі сірих ліхтарів,
Мов попелом покриються тривоги,
І ляжуть слізьми з краплями дощів.

Я відчуваю тілом запах смутку,
Так пахне осінь і мої думки,
Бринить сльоза,життя скропивши нитку
І кануть в сутінь з слів сумні рядки.

У окуліста

День весь божий  дід Степен
Старанно трудився,
Що під вечір бідолашний
Гарненько втомився.

Покупався,повечеряв,
Та й ліг спочивати,
Вранці ж їхати у місто
Харчі купувати.

Тільки очі він зімкнув,
Сон йому наснився,
Наче пішки з міста йде,
Бо десь забарився.

Ще привиділось йому,
Наче він скупляється,
Півдня ходить по крамниці-
Очі ж розбігаються.

Вибирать товар втомився,
Що нема вже мочі,
Як на цінники поглянув -
На лоб лізуть очі.

Тож від відчаю такого
Зупинивсь і плаче,
А поглянув в гаманець-
Нічого не баче.

Вранці сон він розповів
Дружині Варварі,
Довго в злагоді вони
Вже живуть у парі.

Баба слухала уважно,
І дала пораду
- До глазного б ти сходив,
Може зір то пада.

Дід з автобуса уранці
До лікарні мчиться,
Бо порадитись йому
З лікарем годиться.

Степан доктору повідав
Про нічні страждання,
Й хоче зір свій перевірить-
Жінчине прохання.

Лікар вислухав уважно,
Перевірив очі:
- Шопінг бабі доручайте,
Це справи жіночі.

Пролітають літа дні ласкаві

Пролітають літа дні останні,
В теплих барвах серпень догоря,
Ранки прохолодні на світанні
Зустрічає з трепетом зоря.

Грона винограду вже дозріли,
Спас збирає яблука в саду,
Персиками гілля обважніло
Й шум з вощини грає на меду.

Ластівнки невесело співають,
Розправляють крила в довгий шлях,
Інші вже краї на них чекають,
Путь далека й небо на вітрах.

Пролітають літа дні ласкаві
Під прощальну пісню солов'їв  ,
В квітнику вогні жоржин яскраві
Впали на журбу минулих днів.

Дозріває день з зерном пшениці

В золото оздоблені простори,
Пестить вітер колос наливний.
Підбирає ластівка мінори,
Й лине спів у обшир степовий.

Дозріває день з зерном пшениці,
Сонце ниву хлібну випіка,
Солод меду й запах паляниці
Вип є ранок з кухлем молока.

Я душею з спепом поріднюся,
Обніму простори золоті,
Лагідно до поля посміхнуся,
Й почуття зорітимуть в мені.

У оздобу ранків золотавих
Ляже світла неба голубінь,
І в пейзажах сонячно - ласкавих
Вкрапить думка щастя світлотінь.

Співа цвіркун мінорно колискову

Співа цвіркун мінорно колискову,
В серпневій спеці вечір спочива.
Поля вдихають свіжість світанкову,
А ніч на трави роси розсипа.

П янить солодкий запах матіоли,
Дарує сад фруктовий аромат,
Розкинувсь хміль на сонні частоколи,
Де творить ніч прелюдію токат.

У неї доля стрілася з війною

У неї доля стрілася з війною,
І дні життя умилися слізьми,
А в тридцять скроні вкрились сивиною,
Бо смерть їй виклик кинула з дітьми.

Вона ішла і в спогади летіла,
Самітна пташка в теплому гнізді,
В один момент від звістки овдовіла,
 Зів' яв кохання цвіт у резеді.

Хустина чорна очі відтіняла,
Впивався погляд з сумом у граніт,
Душа в обіймах камінь огортала,
Рвар серце біль,неначе  динаміт.

Бліде обличчя тихий плач скрадало,
А з неба чулося:"Пробач, таке життя..."
Між хмар кохання блискавкою впало,
Дощем лилось в стражданнях почуття.

В руках несла букет троянд яскравих,
Такі з любов' ю він їй дарував.
І плин життя на спомин днів ласкавих
Кохання зболене у серці чатував.

З роками втрата душу роз' їдала,
Пролиті сльози впали в полини,
Від болю в роздумах надія помирала,
А щем палав на квітах купини.

Ночами плакала й сама себе питала:
"За гріх  який розплата ця тяжка?"
І лиш поволі рана затихала,
Коли дитяча гладила рука.

Вона вдивлялась в світлі очі сина,
Надії паросток розколював граніт,
З' являлася нова в житті стежина
До мрій у цей жорстокий білий світ.