Дай, Боже,всім

Дай, Боже,всім сліпим побачить світ,
Й відчуть красу, а не лиш чути звуки,
В промінні сонячнім втопити горе й муки,
Й з думками світлими у темряві прозріть.

Дай, Боже,знов німим заговорить,
Звучання слів відчути й барви мови,
Пізнати радість від привітної розмови,
Дасть Бог красі врожай добра зростить.

Дасть Бог глухим почути сміх дзвінкий,
Не материнський плач після гіркої втрати.
Хай боронить Господь цей біль пізнати,
Й не скуштувать печалі плід терпкий.

Дай, Боже, і сліпцям скоріш прозріть,
Щоб бачить світ не у кривім люстерці,
Хай світла блиск розтопить лід у серці,
Й душа від скверни зможе відпочить.

З ділком дай,Боже, чесно розійтись
На тім шляху, що доля торувала,
Прогнать брехню, що совість продавала,
Дасть Бог від зазрості навіки відректись.

Дай, Боже, жить між чесними людьми,
Й не стріть вельмож із пихою "крутою",
Пробачить гріх повінчаний з ганьбою,
Й нести свій хрест омитий не слізьми.

Дай, Боже, всім відчути власне "я",
Йти по стезі життя й любити світ безгрішно.
Садить сади, ростить дітей успішно,
Дай, Боже, сил, щоб нам дала земля.

Є у долі стежки протоптані

Є у долі стежки протоптані,
Я ж іду по твоїх слідах,
Та в житті від крутих зигзагів
Мимоволі зриває дах.

Я пройду повз хороми й хостели,
Кину погляд в забуту даль,
Серед них буду лише гостею,
Й не відчую як пахне мигдаль.

Можна жить у метро безлюдному,
Й не зазнати самотності тиск,
Та не можна лиш, зуби зціпивши,
Стерти радощів й сонця блиск.

Можна зняти "люкс" номер в готелі,
Щоб відчути весь смак життя,
Та чи можна заради комфорту
В глухий кут заганять почуття.

Є у долі стежки протоптані,
Знайду ту, що веде в наш дім.
Вдома кожен святий і мученик,
Й мить живе на обличчі однім.

Розподілені стежки мітками,
Я шукаю твою лишень.
А життя наше з щастя зіткане,
Бо кохання попало в мішень.

Лечу в дитинство

Лечу в дитинство, ніби в добру казку,

Де кожен день - то вчитель і мудрець,

Аби відчути мами ніжну ласку,

І знов знайти той дивний острівець.

Тоді усе здавалося рожевим :

В брудних калюжах мокрі горобці,

А теплий дощик ранком вересневим,

Побіг блукать в далекі манівці.

А я за ним пішла у сад ранковий,

Збирати груші дивної краси,

І день здававсь яскраво – веселковий,

Й доносились пташині голоси.

Сусід  дідусь, зустрівши біля саду,

Давав гостинці брату і мені,

Й мала несла я торбу винограду,

Й солодкі груші їла пресмачні.

В дитинстві все здавалося привітним,

Тяглися руки – крила в небеса,

Дивилось сонце поглядом тендітним,

Й довкола нас творились чудеса.

Незвичайний товар

                      

               Зранку людно на базарі -

                 Це народ скуплятись йде.

                         Хто по м ’ясо, хто по цукор...

             Люд, як в вулику гуде.

                Жінка йде купити сало,

              Крупи, яйця, ковбасу,

                  Дід, що пенсію отримав,

              Купить рибку потасу.

                Чоловік іде поважний,

                    Грошей повне портмоне,

                     Список має довжелезний -

                   Тут є й тортик "Праліне".

             Жінка голосно гукає:

        "Дефіцит я продаю.

                    Совість, хто забув купити?

                Майже даром  віддаю".

                     Люд здивовано оглянувсь:

            "Чи при пам’яті вона?

                   Крам доволі дивнуватий,

                 Й продає такий одна".

                            Продавчиня  ж дума просто:

                    "Натовп кинеться сюди.

                               Товар в мене ексклюзивний ," -

                 Й вихваля на всі лади.

                        Дід, що рибки прикупився,

                     До реклами прислухавсь,

                           Та що совість вже не в моді,

                   Він давно переконавсь.

                            Жінка щойно вже скупилась,

                            Мислить: "Кожен хоче жить.

          І ця ціну набиває,

                    Щоб клієнтів заманить."

                      Чоловік й собі прикинув:

                       "Бачте - совість на базар!

                      Коли вчасно не продати,

                Обезціниться товар."

                   Продавчиня закликає,

                   Що вже даром віддає,

                Пропозиція - цікава,

                  Та народ не пристає.

                     Довго жінка умовляла,

               Обіцяла доплатить,

                         Аби совість лиш продати,

                        Щоби легше стало жить.

                      Та ніхто не спокусився,

                           На « безцінний» цей товар

                      "Хай тому - хто її має" -

                     Хором вигукнув базар.

     

Приходить мить...

Приходить мить глибокого прозріння,
І біль змиває  відчаю сліди,
Й думки шматує дике оніміння,
А душу розтинають холоди.

А час дасть шанс - і сонце лід розтопить,
Щоб скверна днів пішла у небуття.
А смуток в мудрості мовчання перехопить,
І підлість вимолить у честі каяття.

Відходить мить глибокого прозріння,
Й не повернуть років, що вже пройшли.
За обрій днів думки,мов сновидіння,
Зболілись, стерплись й тихо відійшли.

Її слова, мов тихий шепіт трав, її вірші - то музика хоралів

Ліна Василівна Костенко — справжній майстер художнього слова. ЇЇ поезія — це приклад самовідданого і шляхетного служіння народові. Вона пробуджує почуття добра і справедливості, творить у людині людину, по-філософськи осмислює зміст життєвих проблем. Філософська лірика Ліни Костенко — велика частина поетичного доробку автора. Усі найважливіші філософські питання так чи інакше порушено в її творах: це й питання сенсу людського життя, швидкоплинності часу, діалектики духовного та матеріального.

Настане день, обтяжений плодами.
Не страшно їм ні слави, ні хули.
Мої суцвіття, биті холодами,
Ви добру зав’язь все-таки дали.
І то нічого, що чигали круки,
що проминуло так багато літ.
З такого болю і з такої муки
Душа не створить бутафорський плід.

Геніальність поетеси у тому, що вона дає можливість заглянути кожному у дзеркало власної душі через призму власних поглядів і пережитих ситуацій засобами слова:

Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
А розум спав, довірливий Самсон.
Тепер пора прощатися нам. Будень.
На білих вікнах змерзли міражі.
І як ми будем, як тепер ми будем ?!
такі вже рідні і такі чужі.

Лірика Ліни Костенко — велика частина поетичного доробку автора. Усі найважливіші філософські питання так чи інакше порушено в її творах: це й питання сенсу людського життя, швидкоплинності часу, діалектики духовного та матеріального.

Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
Бо в цьому схибиш — то уже навіки.

На сьогодні Ліна Костенко — автор понад десяти поетичних книг, серед яких найвідоміші: «Мандрівка серця» (1961), «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), «Вибране» (1989), «Річка Геракліта» (2011, вибране, а також нові вірші), «Мадонна перехресть» (2011, нові, а також раніше не друковані вірші); історичних віршованих романів «Маруся Чурай» (1979), «Берестечко» (1999, перевидання 2010), прозового роману «Записки українського самашедшого».
Заглибитися в поезію Ліни Костенко необхідно, бо це можливість зрозуміти себе, проаналізувати свої дії і вчинки через призму прожитого і шанс заглянути в майбутнє.
Коли я буду навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
а для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
і боліла в мене іронія
всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі! —
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!

Весна розбудить Мавку ніжну

Зима розплакалась раптово,
Не в силі втримати печаль,
Краса згасає поступово,
Й лягає смутком під вуаль.

В потоках сліз Весна прилине,
Щоб відігріти все живе,
Й кохання вічне лебедине
В цю мить у душах спалахне.

Вона розбудить  Мавку ніжну,
І в ліс покличе Лукаша,
Аби відчув любов безгрішну,
В ту мить, як двоїться душа.

Його цілунки - маків поле,
В букет всі разом не зібрать.
В обіймах стисне тіло кволе,
Щоб разом потім воскресать.

На личку в Мавки - ластовиння
В промінні сонця виграє,
А в травах тепле шумовиння
Коханням неба дістає.

Буває ж - неземне кохання,
Летить в замріяні світи,
А в серці болісне мовчання
Полином зійде з гіркоти.

Вже Мавка плаче одиноко,
Дощами падає в траву,
Бо зрада холодно й жорстоко
Ладнає мідну тятиву.

А користь садить смертне зілля
У лісі, й навіть біля хат,
П'янить той запах до безсилля,
Й шмагає душу ,наче кат.

Й Лукаш ,забувши вже про вічне
Веде Килину під вінець,
А в тім, згадаєм про одвічне-
У зради - болісний кінець.

І Мавка в мовчазній зажурі
Дощами плаче з гіркоти,
Й щасливі спогади, як бурі,
Кричать з нутра до хрипоти.

Й вона здригається від болю,
Мов пташка б'ється,і в гаю
Повіда подругам - берізкам
Печаль заболену свою.

Душа від ран помре поволі,
А кволе тіло, мов стебло
Зів'яло, всохло мимоволі
Й на землю попелом лягло.

Лукаш з Килиною щасливий,
Земні втішає почуття,
Амур ображеноцнотливий
Стрілу пошле у небуття.

Вуста коханої цілує
Терпкі, наче той полин.
А все ж за Мавкою сумує,
Бо в душу вбито наче клин.

Пісень Килина не співає,
Що ніжно будять на зорі,
І квітам вірші не складає,
Й не шепче росам на порі.

Без Мавки серце охололо,
Й душа очерствіла умить,
Думки снуються, мов по колу,
Кохання почуття ятрить.

Не чує шелесту він клена,
Не бачить осені красу,
А рана болісношалена
Стальну загострює косу.

Недавнє щастя, мов та хмара,
Украла в сонця промінці,
 Квітка кохання , як примара
Засохла твердю в камінці.

Навіки змовкне пісня Мавки
В черствій корисливій душі,
Любові  зібрані уламки,
Знайдуть пристанище в глуші.

Весна робудить Мавку знову,
Й вітри прополять спориші,
Щоб ожило кохання світле
У безкорисливій душі.