Сентиментальність

Ти називаєш мене коханою,

Ніжною мавкою, чемною панною,

Ранньою осінню, теплою ве'сною,

Ясним промінням, зорею небесною.

Руки зігрієш теплом на морозі,

Втому розвієш в степу при дорозі.

Вранці привітно подивишся в очі,

Ввечері слухати будеш до ночі.

Сум рознесеш мій вітрами над хмарами,

Радість навієш, й окутаєш чарами.

Всі неприступні фортеці зруйнуєш,

З щастя мости до схід сонця збудуєш.

Бачиш в мені ти й осінню зажуру,

Частіше - стриману, зрідка - похмуру.

Голос впізнаєш, що з піснею злився,

І блиск очей, що крізь смуток пробився.

Я ж не весна,не таємна розмова,

Не рясна злива,не зірка ранкова.

Я лише донька, і мати, й дружина,

Любляча й вірна твоя половина.

Коли в думках ущухне завірюха

Коли в думках вирує хуртовина,

Й  судини кров, як холод розпіка,

Душа тремтить, мов зранена пташина,

А долю біль безжально доріка.

Думки, мов лід, заковані у кригу,

Ці брили час між айсбергів сховав.

Душа ж благає теплої відлиги,

Щоб холод шуг з любові розставав.

Коли в думках ущухне завірюха,

А щирість слів в серцях розтопить  слід,

Холодний розум почуття послуха,

Й любов за щастям вирветься в політ.

Без зайвих слів...

Я занурюсь в озера - очі,
Й попливу у глибінь небесну.
Ніжний погляд у сутінках ночі
Понесе в далечінь безмежну.

Світло зір і вогонь кохання,
Будуть пестити ніч до ранку,
Зацілує німе мовчання
Ревність докорів на світанку.

Я скупаюсь в душі глибинах,
Скину втому із крил натхнення.
 Збережу цей порив у судинах
В час розлук і у мить одкровення.

Sine qua non

Не відкривайте душу поспіхом,

І дум безмежну таїну,

Аби не думать потім з острахом

Про ран болючих глибину.

Не довіряйте людям повністю

Скарбницю власних почуттів,

Аби життя не стало повістю

У книзі долі без листів.

Не говоріть про те, що мрієте,

Не обганяйте в справах час,

Життя оцінить як ви дієте,

І правду скаже без прикрас.