Стояла жінка осторонь сумна

Стояла жінка осторонь сумна,
Її душа із вітром гомоніла,
А біля ніг все кішечка руда
Ласкаво терлась й тихо муркотіла.

Вона дивилась в сіру далечінь,
Й немов у фільмах постаті мелькали,
Десь за поріг років упала тінь,
А зорі сум у сяйві колисали.

І їй у сні наснилась чужина,
Той день і час,що у небес благала,
Сталевий свист сховала ніч страшна,
А доля слізьми реквієм писала.

Шниряли кулі стрімко між дерев,
Блукала смерть без остраху лукаво,
В окопи падав бою дикий рев,
Стогнало небо й з відчаю ридало.

Он там на землю впала тінь людська,
Хвилину - дві - ще постать підіймалась...
Земля холодна, мокра і слизька
Тепло вбирала й хижо насміхалась.

Вона відчула в серці щем різкий,
У сні металась, помочі шукала,
Крізь хриплий голос стогін боязкий
Стрясав їй душу,і сльза стікала.

І жінка рве вже хустку на шматки,
Із рани кров охайно витирає,
Він жадно робить довгі два ковтки,
Вона ж у Бога милості благає.

Вже довгий рік їй маряться бої,
І кожен раз шука в окопах сина,
Думок тривожні хмари, мов рої,
Віщують в снах - жива її дитина.

Прийшла та звістка, що поліг в бою,
В тім пеклі тіло свічкою згоріло,
Питала долю - радницю свою,
Чому ж її життя не спопеліло?

На це ніхто невзмозі дать одвіт,
Бо долю Бог дарує ще в утробі,
Життя - це птах, що лине в білий світ,
І пада вниз, коли душа в жалобі.

Зима сховала довгі вечори
За сніжний килим запізнілих ранків,
Весна ж несе в примовклі хутори
Надію й віру сонячних світанків.

Блакитне небо в очі загляда,
Теплом проміння душу зігріває,
І майже сива жінка молода
З війни щоднини сина виглядає.

Вербовий котик весну зустріча,
Ось пролісок крізь сніг пробивсь на волю,
І раптом погляд постать поміча,
А час втіка від відчаю і болю.

- Це, мамо, я .Повірте - я живий!
Ваш оберіг відводив смерть щоразу.
Я сам іду, нічого,що кривий -
Навчивсь ходити, правда не одразу.

В полон потрапив, ледве вижив там,
Однак мені всміхалась нишком доля.
Сповна віддячив нелюдам - катам,
Це бачив Бог і закликала воля...

Стояла мати, мов стіна бліда,
Той віщий сон згадався їй одразу...
Вона на сина з жалем спогляда,
Й в думках шукає підходящу фразу.

- Ходімо в двір, тебе заждався пес,
Там стільки справ - твої потрібні руки,
З' явивсь, мов янгол, з праведних небес,
Щоб вгамувати материнські муки.

Проходить жінка тихо мовчазна,
В очах її весна цвіте яскраво,
Лиш на чолі печалі борозна,
Про дні страждань нагадує лукаво.

І зацвітуть зимові білі ружі

Вкрива туман відбілені простори,
Сумні поля мовчазно спочивають,
Блукають дні,міняючи мінори,
В буденній тиші  пошепки співають.

Дрімає ранок сірий між снігами,
Гука морозну днину на гостину,
Старіє січень тоскно між хатами,
А лютий спить в колисці,мов дитина.

Не шле мороз зимі вбрання й прикраси,
Пройшов той час,туманами чарує .
Об лід ударить,ніби в тулумбаси,

Й до річки на Йордана помандрує.

Зима дощем заплаче рано- вранці,
Розтане сніг  засмучено в калюжі,
І ліхтарі, немов нещасні бранці,
Лиш подарують погляди байдужі.

Мороз почує зболене зітхання,
Загляне в очі, змучені й недужі
В цю мить воскресне в  мінусах кохання
І зацвітуть зимові  білі ружі

Штучність

Штучний сніг,ялинка штучна,
Штучні квіти й пелюстки,
Важко навіть розрізнити
Штучні й справжні колючки.

Штучні нігті,штучні вії,
Штучні шуби і хутро,
Штучний дощ і заметілі,
Штучне світла джерело

Штучні посмішки і сльози,
Штучні ріки й острови,
Поглинає побут штучність-
З цим змирися і живи!

І супутники теж штучні
Запустили із Землі,
Штучні мови утворили,
Штучну їжу й кришталі.

Вже і шлюби навіть штучні,
Штучний навіть інтелект!
Тут синоніми невлучні,
Буде штучний вже ефект.

Штучні овочі і фрукти-
Для декору лиш вони,
А от небо й штучну Землю
Для життя ще не знайшли.

Зимове надвечір'я

Засніжене місто,
І парк засніжився,
А час покривалом
Із снігу укрився.

Он клен білі пасма
Під шапку ховає,
Зима на ялини
Агат розсипає.

Стрімкі заметілі
Кружляють у танці,
Фарбує мороз
На калині рум'янці.

Засніжились дні,
Й довгі ночі біліють,
Холодні вітри
У степах шаленіють.

Мій погляд дивує
Декор із сніжинок,
І блиск кришталю
У сльозинах льодинок.

Засніжені люди,
Й думки засніжились,
Їх погляди теплі
В снігах розчинились..

Іде Різдво до кожного в родину

Вдягла зима дерева в білі шати,
Стоїть горіх у шубі хутряній,
Насипав вітер снігу біля хати,
А десь в садку дрімає сніговій.

В солодкім сні спочине він на сливі,
Проснеться вранці й знову вигравать,
Злетять години в творчості щасливі,
 Він землю сріблом буде обсипать.

Стоять хати, прикривши вікна-очі,
Дахи запнулись в хустки міхові,
В красі цій світяться зимові довгі ночі,
Й короткі дні пухнасто- снігові.

Риплять сніги в цій тиші загадковій,
Лиш де - не -де загавка пес в дворі,
В колядці вже озветься празниковій
Святе Різво на радість дітворі.

Батьківський дім чекає на гостину,
Коли весь рід збереться за столом,
Іде Різдво до кожного в родину,
І хай зима хурделить за вікном.

Стоїть Різдво уже коло воріт

Коли матуся ще була жива,

Ми на Різдво до неї поспішали,

Цей спомин душу завжди зігріва,

Бо навіть  зорі в щасті завмирали.

У спогадах я бачу рідний дім,

Накритий стіл і неньку коло нього,

Із димаря у небо рветься дим,

Душа взива до таїнства святого.

А на столі смачніють голубці,

Кутя із медом погляд спокушає,

Радіють святу навіть горобці,

В обійми небо місяць пригортає.

Згадаю я , коли були малі,

Чекали день аби кутю носити,

І вже гостинці клали на столі,

Їх мала честь матуся освятити.

Горить свіча на щедрому столі,

Молитву ненька вголос прочитає,

Мине хвилина в смутку і жалі,

Коли  згадаєм  тих, кого немає

А у кутку муркоче тихо кіт,

Напевне й він в блаженстві спочиває,

Стоїть Різдво уже коло воріт,

Та тільки мами , жаль, уже немає.

Сумне село, й таке колись веселе

Сумне село...

Йому ж співають оди,

Будують церкви,ставляють хрести,

Та їдуть із села на заробітки люди,

Щоб кращу долю, певно, віднайти.

Сумне село...

Стоять хати - примари,

Свій вік бабуся тихо дожива,

Стира природа дворища без кари,

І сум гіркий між пустками ляга.

Сумне село...

Й таке колись веселе,

Бо з міст сюди зліталась дітвора,

Проміння сонце радісно розстеле,

Й покличе вітер гратись у поля.

Сумне село...

Не хочеться в це вірить,

Болить душа за хліборобський рід.

Кому земля свої степи довірить,

Коли селянський зникне родовід?

Світлина картини Олега Щупляка.