Ішло дівча з матусею по парку,
Тримаючи в руках букет гвоздик,
Ішов дідусь й підкорював цигарку,
І крик сирен на мить немовби зник.
Уважно дівчинка дивилася на маму,
А в погляді завмер химерний страх,
Зруйнований під'їзд сховавсь за панораму
Обвітрених тривог, затамувавши жах.
Тримала донька міцно руку мами,
Приховуючи в погляді печаль,
У снах вона здригається ночами,
Відштовхуючи сон в холодну даль.
Їй часто сниться сон: іде вона із татом
У зоопарк у літні теплі дні,
І як на катері катається із братом,
Як ловлять зайчики окрилено - ясні.
Пригадує вона, як з котиком гуляла,
Як бігала із друзями в дворі,
Як мама кіски вправно заплітала,
І як зі школи зустрічала на порі.
Душа її немов у прірву лине:
Ракетні вибухи лунають без мети,
І спогад цей в уяві швидко гине,
Залишивши відбиток самоти.
Усе життя вмістилось у валізу,
Родинний затишок згадає телефон,
А кожен стук стривожує щоразу
І збурює в думках амаргедон.
Сьогодні вони йдуть зустрітися із татом
На цвинтар, де тріпочуть прапори,
Загинув навесні під Бахмутом солдатом,
Знешкодивши ворожі табори.
Ось сірий постамент - і погляд його рідний,
І доньчина рука погладжує граніт,
Їй світ здається цей жорстоко - жалюгідний
У відстанях загублених орбіт.
В душі у неї біль й глибока свіжа рана,
А тато споглядає із - за хмар,
Війна, немов життя уражена мембрана,
В дітей украла щастя календар.
