Весна розбудить Мавку ніжну

Зима розплакалась раптово,
Не в силі втримати печаль,
Краса згасає поступово,
Й лягає смутком під вуаль.

В потоках сліз Весна прилине,
Щоб відігріти все живе,
Й кохання вічне лебедине
В цю мить у душах спалахне.

Вона розбудить  Мавку ніжну,
І в ліс покличе Лукаша,
Аби відчув любов безгрішну,
В ту мить, як двоїться душа.

Його цілунки - маків поле,
В букет всі разом не зібрать.
В обіймах стисне тіло кволе,
Щоб разом потім воскресать.

На личку в Мавки - ластовиння
В промінні сонця виграє,
А в травах тепле шумовиння
Коханням неба дістає.

Буває ж - неземне кохання,
Летить в замріяні світи,
А в серці болісне мовчання
Полином зійде з гіркоти.

Вже Мавка плаче одиноко,
Дощами падає в траву,
Бо зрада холодно й жорстоко
Ладнає мідну тятиву.

А користь садить смертне зілля
У лісі, й навіть біля хат,
П'янить той запах до безсилля,
Й шмагає душу ,наче кат.

Й Лукаш ,забувши вже про вічне
Веде Килину під вінець,
А в тім, згадаєм про одвічне-
У зради - болісний кінець.

І Мавка в мовчазній зажурі
Дощами плаче з гіркоти,
Й щасливі спогади, як бурі,
Кричать з нутра до хрипоти.

Й вона здригається від болю,
Мов пташка б'ється,і в гаю
Повіда подругам - берізкам
Печаль заболену свою.

Душа від ран помре поволі,
А кволе тіло, мов стебло
Зів'яло, всохло мимоволі
Й на землю попелом лягло.

Лукаш з Килиною щасливий,
Земні втішає почуття,
Амур ображеноцнотливий
Стрілу пошле у небуття.

Вуста коханої цілує
Терпкі, наче той полин.
А все ж за Мавкою сумує,
Бо в душу вбито наче клин.

Пісень Килина не співає,
Що ніжно будять на зорі,
І квітам вірші не складає,
Й не шепче росам на порі.

Без Мавки серце охололо,
Й душа очерствіла умить,
Думки снуються, мов по колу,
Кохання почуття ятрить.

Не чує шелесту він клена,
Не бачить осені красу,
А рана болісношалена
Стальну загострює косу.

Недавнє щастя, мов та хмара,
Украла в сонця промінці,
 Квітка кохання , як примара
Засохла твердю в камінці.

Навіки змовкне пісня Мавки
В черствій корисливій душі,
Любові  зібрані уламки,
Знайдуть пристанище в глуші.

Весна робудить Мавку знову,
Й вітри прополять спориші,
Щоб ожило кохання світле
У безкорисливій душі.

В ті дні, коли небо сумує

В ті дні, коли небо сумує,

І чахне старенька зима,

Приходить у гості Евтерпа,

І настрій сумний підійма.

Сьогодні вона якась дивна:

Сирингу свою не взяла,

Рукою угору махнула,

Мов натяк на щось подала.

В космічній безодні далекій,

Там душі полеглих зійшлись,

Із вуст їх холодних молитви

Гарячі на землю лились.

І чути у тім одкровенні

Про те, як на світі жили,

Про те, як свій край боронили,

Й на небі спочинок знайшли.

Одна ось шепоче про матір,

Що змучена, й з горя не спить,

І двічі на день до могили

На цвинтар до сина біжить.

Болить їй, що плаче і сохне,

Що втратила смисл у житті,

У сорок неповних - лиш тліє,

Бо в неї – могила в душі.

Ось друга прийшла до порога,

Щоб глянуть , як донька росте.

Зайшла у дитячу поспішно,

Й побачила ліжко пусте.

Як тато у рейс від’їжджає

Живе у бабусі вона,

У снах все про маму питає,

І схлипує вранці сумна.

Згадає,як казку читала,

Купала в відварах із трав,

І долю у Бога благала,

Ретельно, щоб їй підбирав.

Тепер лише янголом з неба,

З’являється доні у снах,

А мамин гарячий цілунок

В долоньку сідає, мов птах.

А третя душа озоветься

У квітці,у шепоті трав,

Розкаже про завжди одвічне,

Що так, ще ніхто не кохав.

Про трепет сердець у пориві,

І погляд прощально - п’янкий,

Коханої, що проводжала

До війська у час нелегкий.

Загляне в віконце вечірнє -

Й побаче маля на руках,

Ось фото у рамці на шафі, 

А погляд ожив на свічах.

Спокійна душа, що хлопчина

Не чує страхіття війни,

Що виросте, й мама розкаже,

Як тато поліг восени.

Щороку, як небо сумує,

І чахне старенька зима,

Приходить сумна Мельпомена

Мовчазна й тривожно – німа.

Автор блогу

Сумний етюд

Зима блукає містом в самоті,

Немов втомилась від страшних мандрівок,

А ліхтарі у сонній німоті

Скрадають сум покинутих домівок.

Вона іде,здригаючись щораз,

Оглушена снарядами і болем,

В буремний час із ранами образ

Несе журбу над знівеченим полем.

Зима в степу снує поміж хрестів,

Де бродять душі болісно - прозорі,

Ступа крізь морок сірих блок - постів,

Ховаючи від страху очі - зорі.

На білім тлі засніжених полів

Збирає маки, зрощені смертями,

Щоб тишу вимолить в невблаганих вітрів

В криваві дні, і знов прийти до тями.

Зима блукає містом, ледь жива,

Тонує снігом спогади, мов шрами.

І на обличчі погляд ожива,

А голос  озивається хорами.