Все проходить і все минається

 Щось приходить, а щось минається,

І  життя- то немов вокзал,

Хтось проходить і в очі вдивляється,

Мов шукає в цю мить перевал.

Поряд ходять і друзі, і недруги,

Лицемірні, правдиві й святі,

І мелькають примружено погляди

Ревним відблиском в самоті.

Випадкові бувають зустрічі,

Є й такі, що нам шле Господь, 

І зникають їх образи гаснучі

В голубу далечінь світловодь.

Хтось забудеться й не згадається,

Хтось вросте назавжди в тобі,

Хтось з уроком гірким поєднається,

Хтось окрилить думки голубі.

Хтось зустрінеться й не оглянеться,

Зробить вигляд, що це не ти.

Хтось зупиниться й привітається,

І розктне в минуле мости.

Все проходить і все минається,

По собі залишаючи слід,

Від образ, та з душі не стирається,

Відчай днів, як холодний лід.

Хтось повернеться й привітається,

Зітре пил з сивих днів життя.

І чого тільки не трапляється,

А в минуле нема вороття.

Минає день

 Минає день під музику з дощем,

У краплях - нотах час співа і плаче,

Накриє вечір сутінки плащем,

А ніч засне на холоді терпляче.

Там злі вітри блукатимуть навкруг,

Пітьма укриє мороком холодним,

Проснеться день поміж промоклих смуг,

Й озветься ранок словом благородним.

Крізь темінь моряк і відчаю дворів,

Всміхнуться вікна поглядом яскравим,

Холодні краплі в перлах кольорів 

Відтінять сірість поспіхом лукавим.

Де ти ходиш, красуне

 

Де ти ходиш, красуне - царівно?

Всі чекають твого вороття,

Вітер бродить по парку наївно

І благає у днів забуття.

Твої очі - то диво з блакиті,

Зачаровують поглядом час,

В білі шати простори укриті,

Коли ти завітаєш до нас.

Зараз ти сумовито- журлива,

Не вдягаєш ошатне вбрання,

А краса твоя ніжно - зваблива,

Лиш як спогад сплива навмання.

Повертайся пейзажем казковим,

Обігрій сірий смуток теплом,

Мов дарунком сріблясто чудовим,

Зачаруй білосніжним крилом.

Є подарунки долі дуже дивні

 Історії бувають дуже дивні -

Коли приходить сонячне кохання,

Коли всі сни солодкі і чарівні,

Й шукає доля шанс і сподівання.

Коли думки, мов кольори веселки 

Яскраво грають й ніжністю квітують,

Фарбують щастям суму закапелки,

І в кожну мить окрилено мандрують.

В її очах іскриться юність щира,

Та він цього немов не помічає,

Тож вечорами міниться зневіра,

А докір юну душу розтинає.

Хто ти така, щоб він тебе помітив?

Байдужий погляд пада за лаштунки.

Лиш вітер ніжно їй волосся гладить,

А місяць шле солодкі поцілунки.

Для нього ти - життя беззвучна нота,

Яка не створить музику з прибутком,

Твоя любов - для нього темна квота,

Для тебе ж почуття це вкрите смутком.

Чи хочеш ти у нього запитати,

Які він має наміри і плани?

Не бійсь сама себе розчарувати,

Зроби цей крок - зніми з душі кайдани.

Він мріє мати жінку у достатку,

Що має дім, зв'язки, рахунок в банку,

Твоє кохання буде лиш на згадку,

Бо ти для нього просто забаганка.

Для нього ти - на мить солодка втіха,

Він - корабель, що пристані шукає.

Ти не вулкан, ти лагідна і тиха,

Його ж любов між бурями блукає.

Забудь його, він з іншої планети,

Твоя душа ще зійде в надвечір'ї,

Таке життя.Ще долі хитросплети,

Впадуть коханням в світлому сузір'ї.

В руці зігрію сонну хризантему

 

Останній штрих сумний і непримітний,

В пейзажах бліднуть фарби й півтони,

А день блука засмучено - самітний,

І час стира задуму з сивини.

То де ж вона, красуня жовтокоса?

Опалий лист дописує ноктюрн,

І тільки думка мрійно- безголоса

Спада на тло беззвучних увертюр.

Вдихне зима в осінню прохолоду

Морозним ранком білі кольори,

І парк отрима справжню насолоду,

Коли одягнуть сукні явори.

В руці зігрію сонну хризантему,

Її красу обвітрено - терпку,

Вінчальну сніг одягне діадему

На її вроду трепетно - тонку.

Поглядом я осінь проводжала,

 Поглядом я осінь проводжала,

 Десь за обрій у таємну путь,

 А скорбота душу обпікала, 

  Бо красу вже цю не повернуть.

 А вона впокорено - тендітна 

Лиш на мить спинилась в квітнику, 

 Мовчазна й задумливо - привітна

Шлейф несла скупати у ставку. 

Намагалась погляд зрозуміти, 

Хист блаженний в неї перейнять,

 З нею сам на сам поговорити, 

Щоб красу по - іншому сприймать.

 Та вона таємна й загадкова,

 Розсипала золото в цю мить, 

А краса сп'яніло - серпанкова

 На деревах фарбами горить.

 Поглядом я осінь проводжала,

 У якісь незвідані світи, 

А душа так болісно страждала,

 Щоби втіху в погляді знайти.

Переосмислення

 Чомусь боїмось ми дощів і негоду.

І сніжних заметів в холодну погоду,

В дитинстві боялись казкову істоту,

За склянку розбиту - у серці гризоту.

У роки студентські боялись декана,

І розкладу сесій, як магми з вулкана,

А потім боялись невдач на роботі,

І совісті мук у постійнім клопоті. 

Боялись зустріти невдале кохання,

І побут домашній, розлуку й зітхання.

"Набридло боятись!"- тут думка майнула

І вранці полегко душа вже  зітхнула.

Ну скільки вже можна отак ось боятись,

Від долі постійно ти мусиш ховатись?

Не треба боятись проблем і невдачі,

Й складної у пазлах і в часі задачі,

Не можна боятись брехні або зради,

Й чиєїсь пустої для себе поради.

Боятися треба безділля і ліні,

І гордощів в славі, як власної тіні.

Не бійтеся правду сказати людині,

Хай руку брудну, все ж подать в самотині,

Не бійтесь пліток, що плетуть немов сіті,

А бійтеся скверни й байдужості в світі.