В ті дні, коли небо сумує

В ті дні, коли небо сумує,

І чахне старенька зима,

Приходить у гості Евтерпа,

І настрій сумний підійма.

Сьогодні вона якась дивна:

Сирингу свою не взяла,

Рукою угору махнула,

Мов натяк на щось подала.

В космічній безодні далекій,

Там душі полеглих зійшлись,

Із вуст їх холодних молитви

Гарячі на землю лились.

І чути у тім одкровенні

Про те, як на світі жили,

Про те, як свій край боронили,

Й на небі спочинок знайшли.

Одна ось шепоче про матір,

Що змучена, й з горя не спить,

І двічі на день до могили

На цвинтар до сина біжить.

Болить їй, що плаче і сохне,

Що втратила смисл у житті,

У сорок неповних - лиш тліє,

Бо в неї – могила в душі.

Ось друга прийшла до порога,

Щоб глянуть , як донька росте.

Зайшла у дитячу поспішно,

Й побачила ліжко пусте.

Як тато у рейс від’їжджає

Живе у бабусі вона,

У снах все про маму питає,

І схлипує вранці сумна.

Згадає,як казку читала,

Купала в відварах із трав,

І долю у Бога благала,

Ретельно, щоб їй підбирав.

Тепер лише янголом з неба,

З’являється доні у снах,

А мамин гарячий цілунок

В долоньку сідає, мов птах.

А третя душа озоветься

У квітці,у шепоті трав,

Розкаже про завжди одвічне,

Що так, ще ніхто не кохав.

Про трепет сердець у пориві,

І погляд прощально - п’янкий,

Коханої, що проводжала

До війська у час нелегкий.

Загляне в віконце вечірнє -

Й побаче маля на руках,

Ось фото у рамці на шафі, 

А погляд ожив на свічах.

Спокійна душа, що хлопчина

Не чує страхіття війни,

Що виросте, й мама розкаже,

Як тато поліг восени.

Щороку, як небо сумує,

І чахне старенька зима,

Приходить сумна Мельпомена

Мовчазна й тривожно – німа.

Автор блогу

Сумний етюд

Зима блукає містом в самоті,

Немов втомилась від страшних мандрівок,

А ліхтарі у сонній німоті

Скрадають сум покинутих домівок.

Вона іде,здригаючись щораз,

Оглушена снарядами і болем,

В буремний час із ранами образ

Несе журбу над знівеченим полем.

Зима в степу снує поміж хрестів,

Де бродять душі болісно - прозорі,

Ступа крізь морок сірих блок - постів,

Ховаючи від страху очі - зорі.

На білім тлі засніжених полів

Збирає маки, зрощені смертями,

Щоб тишу вимолить в невблаганих вітрів

В криваві дні, і знов прийти до тями.

Зима блукає містом, ледь жива,

Тонує снігом спогади, мов шрами.

І на обличчі погляд ожива,

А голос  озивається хорами.

Сентиментальність

Ти називаєш мене коханою,

Ніжною мавкою, чемною панною,

Ранньою осінню, теплою ве'сною,

Ясним промінням, зорею небесною.

Руки зігрієш теплом на морозі,

Втому розвієш в степу при дорозі.

Вранці привітно подивишся в очі,

Ввечері слухати будеш до ночі.

Сум рознесеш мій вітрами над хмарами,

Радість навієш, й окутаєш чарами.

Всі неприступні фортеці зруйнуєш,

З щастя мости до схід сонця збудуєш.

Бачиш в мені ти й осінню зажуру,

Частіше - стриману, зрідка - похмуру.

Голос впізнаєш, що з піснею злився,

І блиск очей, що крізь смуток пробився.

Я ж не весна,не таємна розмова,

Не рясна злива,не зірка ранкова.

Я лише донька, і мати, й дружина,

Любляча й вірна твоя половина.

Коли в думках ущухне завірюха

Коли в думках вирує хуртовина,

Й  судини кров, як холод розпіка,

Душа тремтить, мов зранена пташина,

А долю біль безжально доріка.

Думки, мов лід, заковані у кригу,

Ці брили час між айсбергів сховав.

Душа ж благає теплої відлиги,

Щоб холод шуг з любові розставав.

Коли в думках ущухне завірюха,

А щирість слів в серцях розтопить  слід,

Холодний розум почуття послуха,

Й любов за щастям вирветься в політ.

Без зайвих слів...

Я занурюсь в озера - очі,
Й попливу у глибінь небесну.
Ніжний погляд у сутінках ночі
Понесе в далечінь безмежну.

Світло зір і вогонь кохання,
Будуть пестити ніч до ранку,
Зацілує німе мовчання
Ревність докорів на світанку.

Я скупаюсь в душі глибинах,
Скину втому із крил натхнення.
 Збережу цей порив у судинах
В час розлук і у мить одкровення.

Sine qua non

Не відкривайте душу поспіхом,

І дум безмежну таїну,

Аби не думать потім з острахом

Про ран болючих глибину.

Не довіряйте людям повністю

Скарбницю власних почуттів,

Аби життя не стало повістю

У книзі долі без листів.

Не говоріть про те, що мрієте,

Не обганяйте в справах час,

Життя оцінить як ви дієте,

І правду скаже без прикрас.

Зимовий пейзаж

Біле, біле все навкруг - пада сніг,

В соннім парку між дерев мовчки ліг,

Землю лагідно укрив в хмурі дні,

Заколисуючи все в тихім сні.

Ясно, ясно в темну ніч - сяє сніг,

Місяць ніченьку стеріг - спать не ліг.

Він одяг дбайливо парк в орілаг,

Побажав щасливих снів,й земних благ.

Тихо, тихо навкруги - спить усе,

Думку тиша в пізній час  спать несе,

І летять у вирій сну день і час,

Щоб зима створила фон для прикрас.

Біле, біле все навкруг - чистий лист.

Снігопад створив пейзаж - має ж хист.

І  з'явилось неземне сприйняття. 

В колажах зимових днів відчуття.