четвер, 22 грудня 2016 р.

Зимовий пейзаж

Біле, біле все навкруг - пада сніг,
В соннім парку між дерев мовчки ліг,
Землю лагідно укрив в хмурі дні,
Заколисуючи все в тихім сні.

Ясно, ясно в темну ніч - сяє сніг,
Місяць ніченьку стеріг - спать не ліг.
Він одяг дбайливо парк в орілаг,
Побажав щасливих снів,й земних благ.

Тихо, тихо навкруги - спить усе,
Думку тиша в пізній час  спать несе,
І летять у вирій сну день і час,
Щоб зима створила фон для прикрас.

Біле, біле все навкруг - чистий лист.
Снігопад створив пейзаж - має ж хист.
І  з'явилось неземне сприйняття. 
В колажах зимових днів відчуття.






пʼятниця, 16 грудня 2016 р.

Останній лист

Дивлюсь з вікна в самотній парк зимовий,
Похмурий день, мов казка із химер.
Кленовий лист як докір випадковий
У вихрі днів на дереві завмер.

Змарнілий вкрай, обпалений вітрами,
Останню мить живе до забуття.
В зимових снах, окутаний снігами,
Він не блага в природи вороття.

І ось кінець - затрясся й впав безшумно,
Він в цьому світі був звичайний гість,
Дерева в смутку, й стало якось сумно,
Що вже ніхто про це не розповість.

Дивлюсь з вікна на мовчазні дерева,
Що проводжають лист в беззвісну путь,
Їх оповила тиша кришталева,
Щоб  цю печаль вже до весни забуть.


понеділок, 12 грудня 2016 р.

За вікном лячно свище вітер



За вікном лячно свище вітер,
Спокій рве на дрібні папірці,
Вже  не склеїти тишу з літер,
І не втримати мить у руці.

Тарабанить у вікна грізно,
Щоб навести нелюдський страх.
Відчуття не спіймати, звісно,
Аби згодом приспати в снігах.

Вітер дико в конвульсіях б ється,
І шаленно плига по дахах,
Зістрибнувши, стрімглав несеться,
І повільно  вмира на очах.


субота, 29 жовтня 2016 р.

Холодно

В день ясний,
Коли земля палає золотом,
Й манить сад осіннім солодом-
Холодно.
Від похмурих днів сумних,
Від дощів, що стеляться калюжами,
Й від вітрів, що з крилами стодужими-
Холодно.
Від бездушних слів людських,
Від чужого погляду байдужого,
Що знесилює здорового й недужого-
Холодно.
Від невиправданих втрат,
Що з журбою в серці оселилися,
Й сліз гірких, що з тугою зріднилися-
Холодно.
Від солодкої брехні,
Що в обіцянки пусті убралася,
І за обрієм далеким враз озвалася-
Холодно.
Від злорадісних розмов,
Що кнутом по тілу б’ють від заздрості,
Від пліток, що позбавляють радості -
Холодно.
В хмарний день,
Коли природа диха холодом,
Й сіре небо затягло, мов волоком-
Морозно.


субота, 8 жовтня 2016 р.

Буває, що душа виплакує з дощами

Буває, що душа виплакує з дощами,
А серце пташкою тріпоче в заперті,
Злетіти хочеться, й полинути з вітрами
У небо хмарою легкою в забутті.

Зустрітись з сонечком, де обрій догоряє,
Й палає в полум ї вечірній небокрай.
Так легко образ мій хмариною літає,
В промінні бавиться, неначе водограй.

Я хочу линути над синіми морями,
Щоб досягти розпечених земель,
І впасти непомітними струмками,
Щоб стати річкою серед жарких пустель.

Здійнятись воями над селами й містами,
Де сіють хліб, і де гримлять бої,
Обнять грозою світ з провидними думками,
Щоб мир запанував на праведній землі.

Піднятись хмарою над горами й лісами,
Росою впасти у  в долини, і в яри,
Поговорити в тиші з небесами,
Й туманом вкутати самотні явори.

В цім леті я омиюся дощами,
Щоб серце не стогнало  в заперті,
І вже окрилена могутніми вітрами,
 Піду шукати радість  у житті.





субота, 17 вересня 2016 р.

Осіння мелодія




На вересневі ранки впали срібні роси,
Вплітає осінь золоті стрічки берізкам в коси,
Краса горить, мов щоки , на кущах калини,
Чарівна врода розцвіла у горобини.
І горить, палає листя клена,
Лиш тополя ще стоїть зелена.
Через гай, садочки, луки і ставочки
Осінь тихо йде…

Осіння казка



Осіння казка 
 Вона так ніжно пестила руками,
 Він закохавсь - та народилась драма.
 Клен вмить для Осені все золотом укрив,
 Створивши цей божесвений мотив.
 Кокетка ж Осінь почуттів не мала,
 Тому для Дуба пісеньку співала,
 І посміхалась Ясеню казково,
 На руки впала Буку - випадково.
 Сміялась голосно і вдало жартувала,
 Із Вітром - пустуном відкрито фліртувала.
 А Клен дививсь і слав листи зізнання,
 Палав в душі яскравий жар кохання.
 Клен дивувавсь осінній неземній красі,
 Його ж кожанню дивувалися усі.
 А Осінь з Вереснем в цей час в саду гуляла,
 Завзято з Жовтнем в парку танцювала.
 Та Листопад побачив муки Клена,
 Поніс він Осінь в далечінь шаленно.
 Останнім листом Клен у слід махнув,
 Заплакав дощиком, і до зими заснув.
29.10.15.


Прощання з літом

Я зустрінусь з літом десь у полі,
Де вітри гуляють в самоті.
Виллю сум з душі на видноколі,
Й попрощаюсь з ним у гіркоті.

Розкажу, як зустрічала ранки,
Милувалась росами й дощем,
Й на зорі,оспівані світанки,
Проводжала в сутінки з плачем.

Розповім про квіти й буйні трави,
І магічний голос цвіркуна.
Про гінкі нескошені отави,
Що п янять,мов зілля чаклуна.

Я зізнаюсь в щирості й любові,
Й відпущу в таємну світлу путь.
Припиню розмову напівслові,
Щоб вже подих осені відчуть.

п'янять
 
п’янять  
п’янять
п’янять
п’янять
п’янять

понеділок, 5 вересня 2016 р.

Не забути батьківську хату




Не забути батьківську хату
І горіх, що росте в дворі,
Муху злу і не дуже лахмату,
Що дрімала завжди на кублі.

Не забути корову Квітку
Й запах теплого молока,
Як на річці купались влітку,
І рибалку біля  ставка.

Не забути смачні пампушки,
Борщ з квасолею й часником.
З сиром спечені в печі ватрушки,
Свіже сало з копченим душком.

Не забути як грали в латки,
Як купались у дні жаркі.
Будували з покривал хатки,
Й спали в сіні у ночі паркі.

Не забути , як баба гнала
Випасати у луки гусей,
Нас додому щораз повертала,
Аби пасли шкодливих курей.

Не забути прожиті роки,
Ті солодкі й щасливі дні.
І повчальні батьківські уроки,
Що в житті знадобились мені.
04.09.2016

неділя, 4 вересня 2016 р.

Завжди в житті є складні ситуації


Завжди в житті є складні ситуації

Завжди в житті є складні ситуації
В морі проблем чомусь часто штормить.
Втримавши спокій в стрімкій кульмінації,
Без компромів - не можна прожить.

Як там не важко - частіш посміхаймося,
Будьмо привітні, в розмові - ясні.
І на взаємність усеж сподіваймося,
Як на дарунок з небес уві сні.

Викиньмо заздрість з сюжету життєвого,
Успіхам інших радіймо щораз,
І відчуття позитиву миттєвого
Зітре із пам яті низку образ.

Буде нам кожен тоді дивуватися,
Хвилею змиє печалі й жалі.
Знайдеться сила на дух покладатися,
Слабкість й вагання розтануть в пітьмі.

четвер, 1 вересня 2016 р.

понеділок, 15 серпня 2016 р.

Вечір - час для монологів





Вечір - час для монологів


Вечір - час для монологів
Наодинці з власними думками.
В таїну душі заглянуть варто,
Щоб слова читати між рядками.
Темна ніч стривожено послуха
Бесіду таємної розмови,
І втече, узявшися під руки
З вітерцем, не вимовивши й слова.
26 листопада 2015 р.

неділя, 14 серпня 2016 р.

Серпневі настрої


Легко голубіють сині небеса,
Срібно кришталиться вранішня роса,
Жовто золотіють в променях поля,
Плодом обважнілим хилиться гілля.

Стомлено рясніє плодородний сад,
Винно - соковито стигне виноград.
Чебрецево - м'яко пахне у степах,
А туман завісою стелиться в ярах.

Пишно й різнобарвно виграва квітник,
Вабить ароматами наче чарівник.
Крадькома не кваплячись літо утіка
Чистоплинно змиє слід його ріка.

Диха прохолодою стомлена земля,
Скупана дощами засина рілля.
В небі перелітні попливуть ключі
Одиноко й сумно стане уночі.

Поступово зблідне радісний пейзаж,
 Осінь створить власний стильний антураж.
І барвисто - сонячні й теплі колажі
Зміняться на темні й сірі вітражі.



понеділок, 1 серпня 2016 р.

Таємниці та загадки острова Хортиця – легендарної землі козаків

«Руси досягають острова, названого Георгієм, і на цьому місці здійснюють свої жертвоприношення, оскільки там росте величезний Дуб…» – пише у Х столітті візантійський імператор Костянтин Багрянородний. То була перша задокументована згадка про найбільший річковий острів Європи. Тоді Дніпром проходив шлях «із варяг у греки», пропливаючи яким іноземці могли бачити легендарну Хортицю.
Колиска Запорозької Січі

Люди з`явилися тут ще у добу палеоліту. За іншою версією, перший відомий народ Північного Причорномор’я – кіммерійці господарювали на острові з 9 ст. до н.е. А скіфи поселились у 7 ст. до н. е. та пробули тут до 3 ст. до н.е. Залишивши як слід відоме городище «Совутина Скеля». Далі на їхніх місцях осіли древні сармати, облаштувавши на острові місто Бродників (кочівний народ вільних вояків, які, за однією з версій, контролювали броди через Дніпро).

За Русі київські князі схрещували свої мечі на хортицькій землі у запеклих боях проти половців та монголо-татар. Ще з тих славних часів залишились на дні Дніпра чотири мечі, які було знайдено саме поблизу острова Хортиця. XV-XVIII століття – козацька доба. Козаки будували тут свої фортеці, військові бази, зимівники. (Біля острова було знайдено фрагменти затонулих чайок, бригантину XVIII ст. і човен-однодревку, якому приблизно 500 років). До зруйнування Січі (1775) Хортиця належала до володінь Запорозької Січі.

Кажуть, саме тут свого часу зародилось козацтво. Козаки спершу будували на Хортиці свої «засіки». Як свідчать історичні документи, укріплене козацьке поселення було засноване у 1556 році, цьому сприяв Дмитро Вишневецький. На острові Мала Хортиця, який пізніше назвуть островом Байди, він побудував справжню фортецю. (Як вважають багато дослідників, ця Хортицька Січ була першою із ряду Запорозьких Січей). Перебуваючи під захистом війська, почало розвиватись і господарство краю. Люди засаджували городи і сади, засівали пшеницю і збирали мед. Багатші із козаків і собі хазяйнували на землі, доглядаючи господарство. Ловили рибу у Дніпрі та випасали волів на диких полях. «У нього рогатої худоби була сила, як прогоне на водопій до Дніпра, так Дніпро аж стогне». – Розповідає етнограф Яворницький про запорожця-скотара, який жив біля скелі Скотовська.
«Запорізька миска», чи символ язичницького святилища?

Неподалік самої Хортиці видніють три високі скелі-острови. Їх називають Трьома братами, або Трьома Стогами. Похилий, Середній та Диван. Урочище навпроти стовпів називають Чорною Скелею. Якщо, діставшись Стовпів, придивитись до гранітних тіл «кам’яних братів», можна побачити на одному з них різних розмірів лунки. Всього їх є 7. Сповідники старої віри наших предків мають свій погляд на значення цих лунок. Мовляв, вони позначають сім зірок сузір’я Плеяди. А самі скелі можуть асоціюватися з трьома вогняними стовпами.

У народі ж найбільшу кам`яну лунку зазвичай називають «Запорозькою мискою». Нібито козаки використовували виглиблення у камені саме як посудину для їжі. «В страшну спеку в цій мисці варили галушки й годували один одного півтораметровими дерев’яними ложками через миску, сидячи у колі». Було таке, чи ні, та обидві версії про призначення кам’яних лунок не заважають одна одній. Адже за тисячоліття свого існування Хортиця була улюбленим місцем українців різних епох.
Козацькі байки про дуби. А може, й не байки…

Пам`ятаєте священний Дуб, який згадував імператор Костянтин у своєму літописі? Вкінці минулого століття працівники місцевого музею дістали з дна Дніпра унікальний артефакт – старовинний дуб, вік якого, за експертними оцінками – 8,5 тисяч років…

Відомо, що на Хортиці справді росли старезні дуби-велетні. З 1871 існує легенда про «Священний Червоний дуб запорозьких козаків». Вже тоді його вік був більше як 500 років, а товщина стовбура – 6 метрів в обхваті. Це було непросте дерево. У легенді розповідалось, що «його листя протягом всієї зими було червоним і не спадало аж до весни». На жаль, до наших днів дерево не дожило. Зараз вік найстарішого дуба на Хортиці оцінюють приблизно у 300 років, всі ніші великі дуби були вирубані протягом XIX-XX століть.

700-літній козацький дуб зараз росте в селищі Верхня Хортиця (правобережна частина Запоріжжя). Він справді жив в один час із козаками. Легенди розповідають, що попри цей дуб Богдан Хмельницький вів своє військо до переможних Жовтих Вод. І, зупинившись, побажав хлопцям бути такими ж нерозривними з Батьківщиною, як коріння дерева із землею.

Кажуть, саме під цим дубом у 1675 році козаки писали славнозвісний лист турецькому султану. Та «так реготали, що з дуба жолуді обпадали»…
Чорний камінь

Про «чорні камені» острову Хортиця ходить чимало легенд. Кам`яні брили різних розмірів (найбільша глиба має вагу близько 600 кілограм), що відрізняються від інших місцевих порід насиченим темним кольором, були знайдені у північній частині острова. Кажуть, таких було вісім. І усі були покриті невідомими петрогліфами. Зміст малюнків на габроїдах досі розшифровують. А от «чудодійні» властивості каменів (мовляв козаки вигрівали, заліковували на них свої рани) можна пояснити. Чорний колір чудово притягує сонячні промені і навіть вночі зберігає тепло.

Геологи кажуть, що це не “рідне” нашій землі каміння, і про те, як воно потрапило сюди, можна лише будувати здогади. Інші ж дотримуються версії, що «гості» потрапили сюди ще мільйони років тому разом із льодовиками.
Хортиця після козаків

Як би не було сумно, та козацька доба минула. Після зруйнування Січі Катерина ІІ робить щедрий подарунок одному зі своїх фаворитів – князю Потьомкіну. Український острів Хортиця. Князь поступив несподівано і наказав висадити на острові величезний фруктовий сад. Вкінці ХVІІІ століття хортицькі землі переходять у власність держави, а далі – до німецьких колоністів. Німці «викурили» звідси останніх козаків.

Далі Хортиця стає ареною боротьби Червоної армії під час Громадянської війни. А за 1927-1932 роки їй завдають найболючішого удару – будівництвом ДніпроГЕС. Спорудженням мостів і залізної дороги, ЛЕП. Граніт для будівництва брали просто з острова.

Та Хортиця за багато років не втратила ні своєї краси, ні слави. Мальовнича природа острова, омита з обох боків водами синього Дніпра, досі зберегла свою первозданність. Озера з чистою прозорою водою, прадревні гранітові скелі, дубові ліси та заплавні луки, рідкісні рослини та прегарні світанки на Дніпрі – все це багатство робить Хортицю унікальною пам’яткою.

Сьогодні Хортиця – острів козацької слави. Тут у найдрібніших деталях відтворено побут українських вояків, передано атмосферу їхнього життя. Унікальний Музей історії запорозького козацтва – це ціла скарбниця пам`яті доби козацтва. Крім нього, на острові Хортиця створили Історико-культурний комплекс „Запорозька Січ”. Це такий собі узагальнений образ козацької столиці, в якому представлено головні будівлі, притаманні Запорозьким Січам: церква, курені, будинок кошового отамана, канцелярія, військові скарбнички, школа, пушкарня. На передмісті: кузня, гончарня, шинок, «грецька хата», тощо.







неділя, 31 липня 2016 р.


Я зустріла тебе у снах
На таємних просторах ночі,
Ти вірвавсь на семи вітрах
В мої мрії казково- дівочі.

У пустелі плекав сади,
Й буйні клумби з троянд в дарунок.
Я дбайливо зібрала плоди
Й скуштувала п ягкий поцілунок.

Ми шукали планету мрій,
А відкрили зорю кохання.
Побували в світах стихій,
Й на  галактиці сподівання.



У промінні сонячнім бачу погляд твій,
Він розсипавсь перлами в міріади мрій,
Розбудив кохання й сонні почуття,
Огорнув серпанками дивні відчуття.

У пташинім співі чую голос твій,
Він такий бентежний, як морський прибій,
Мов скрипаль завзято підбира лади,
Щоб в душі від щастя зацвіли сади.

В теплих літніх росах вмию дотик твій,
Він такий гарячий, наче суховій.
Залоскоче травами, понесе у даль,
Віджене з вітрами сумніви й печаль.

середа, 27 липня 2016 р.

Колосяться у степу жита,
Наче краля, нива золота,
З колосків заплетена коса,
І сріблиться на вінку роса.

В сні солодкім стиглії поля,
Звук комбайна чутно звіддаля.
Сняться їм тривожні врочі сни,
Коли з кралею прощаються вони.

Скинуть шати з ниви жниварі,
Перший сніп поставлять на столі,
І в потоках стиглого зерна,
Змиє слізьми гіркоту вона.

А поля із сумом і в журбі,
З нивою прощаються в мольбі.
Прийде час й в обіймах у стерні
Зустрічатимуть  серпневі теплі дні.

четвер, 21 липня 2016 р.

В. П. Стахів
ЯК ЗАГИНУВ О. ОЛЬЖИЧ

Вірзінґ у ролі ката
В українській пресі, зокрема в тій, що стоїть під впливами мель-
никівської ОУН Солідаристів, з'явилося вже багато статтей і мате-
ріялів, в яких автори намагалися з ’ясувати обставини смерти відомого
українського поета О. Ольжича, одночасно провідного політичного
діяча, заслуженого науковця, з дійсним іменем д-ра Олега Кан-
диби.
Ми тут хочеімо .подати дійсні обставини його останніх днів у на-
цистівському канцтаборі Сакзенгавзен.
*
Влітку 1944 р. в т. зв. «целленбав», тобто в бараці гострого відокремлення,
нацистів ськ аго табору Саксенгавзен біля Оранієнбурґу на
північ від Берліну, перебували такі українці: Степан Банд ера, Ярослав
Стецько, інж. Дмитро Андрієвський, проф. Єевген Онацький, інж.
Роман Ільницький, Тарас Боровець, Осип Тюшка, Олег Штуль, Володимир
Кок і Михайло Мупіинський. До травня перебував тут ще
Іван Ґабрусевич, що помер у таборовій лікарні 16 травня. 1944 р. до
«целленбав» прибули полк. Андрій Мельник і його дружина.
Був понеділок 5 червня. Вранці, як звичайно, в’язнів випустили
до спільної умивальні, щоб помити начиння. Повертаючись коридором,
я зустрів О. Ольжича. (Чи він мене впізнав, не знаю. Він ішов
рішучим кроком, похмурий, волосся розкуйовджене. Одягнутий він
був у темну блюзу, бру(натні штани-нікербокери (пумпи), гірські куті
черевики. Він йшов з камери ч. 14, де звичайно »перебували закуті в
кайдани в’язні, призначені на смерть.
Це був єдиний раз, що я бачив Ольжича. Знаю, що нікому з ув’язнених
українців не довелось його там бачити. За те сусід, поляк з
камери ч. 15, капітан Єжи Кунцевіч часто .порозумівався з ним через
стіну і вікно. Від нього я знаю деякі подробиці, доповнені власними
спостереженнями і почутими поголосками.
Я повідомив «тюремною поштою» своїх співв’язнів про »побут Ольжича
і довідався, що в іншій камері-темниці перебуває скутий Ко-
стантин Мельник, що кілька днів тому прибув до «целленбав».
Камера ч. 14 — це темниця із звичайними твердими нарами. До
долівки були прикріплені тяжкі ланцюги, такі короткі, що закутий
в’язень міг тільки сидіти або лежати на нарах. Коли в’язневі давали
124 В. П. СТАХІБ
їсти, його розковували, і тоді ланцюги падали із сильним грюкотом
на землю, так що я, в камері ч. 17, завжди знав, коли Ольжича розковують.
Робили це тоді, як брали його на переслухання.
Кунцевіч зв’язався з Ольжичем вже в понеділок після обіду, але
мало що від нього довідався.
В середу 7 червня до «целленбав» прибули великі ґестапівські
«шишки»: оберштурімбанфюрер (підполковник) д-р Вольф — керівник
IV відділу головного управління безпеки, гавптштурмфюрер
Шульце — брутальний кат, що переслухував майже кожного українського
в’язня, і ославлений Вірзінґ, прибалтійський німець, що говорив
дуже добре російською мовою і катував багатьох українців (не
виключено, що він був замаскованим енкаведистом). Вони оглянули
майже всі камери, в яких перебували українці.
О 15 год. в камері ч. 14 з грюкотом упали кайдани. Невдовзі після
того я почув на коридорі рішучі кроки Ольжича. /Ковзані черевики
так і дзвеніли на камінні. Значить — Вольф, Шульце і Вірзінґ провадитимуть
«переслухання». О 20 год. Ольжич повернувся до камери.
Його хода не була вже така рішуча.
В четвер 8 червня Кунцевіч закомунікував мені таке: «Я зустрів
на коридорі сусіда ч. 14, і він устиг мені сказати, що його жахливо
побили. Я відповів йому тільки: Тримайтеся!»
Як можна було триматися, коли переслухували такі, як Шульце
й Вірзінґ, лід побоями яких загинув у тюрмі на Александерпляц і на
Лонцкого у Львові не один український революціонер!
Того ж четверга увечорі о 20 год. знову забряжчали падаючі кайдани.
Значить — Ольжич іде на вічне переслухання. І дійсно: знову
кроки кованих черевиків на коридорі. Я довго не міг спати і прислухався,
коли почую ці мені вже знайомі стукоти об кам’яну долівку.
Довго після півночі я не чув нічого. Лише в п’ятницю 9 червня,
0 6 год. вранці почув я, як коридором просувалася від стіни до стіни
людина. Легкий стукіт у двері моєї камери. . . Засув камери ч. 14
відчинився забряжчали кайдани. Ольжич -повернувся. Коли відомий
у «целленбав» «оберпосмітюх» Пенке заніс до камери ч. 14 снідання
1 скоро повернувся, я почув його слова: «В’язень відмовляється прийти
їжу» . . .
*
Кожної п’ятниці нас провадили до голяра голитися. Була 14 година,
коли мене оголеного привели назад у камеру. Після мене відчиняли
камеру ч. 14 і знову зачиняли. Що сталося?
О 17 год. я мав уже відповідь. Ми йшли по каву, і Кунцевіч устиг
мені пошепотіти: «Сусід не живе. Повісився».
Наступного дня під час проходу Кунцевіч оповідав таке: коли його
провадили від голяра, відчинили камеру ч. 14, і сторож нагло занімів.
На запит Кунцевіча він відповів, що . . . сусід повісився.
О 19.45 год. тлінні останки О. Ольжича винесли до крематорія. . .
ЯК ЗАГИНУВ О. ольжич 125
Лишається відкритим питання, чи Ольжич повісився, як це говорив
есесманський сторож Кунцевічеві, чи помер від катувань і вандальських
побоїв. Я вважаю, що Ольжича закатувала кровожерна
ґесталівська «тройка». Українській громадськості відомі її прізвища.
Вістка про смерть Ольжича громом вдарила по всіх в’язнях. Це
було тим болючіше, що всі знали про те, що 14 травня отримав «ін’єкцію
» Іван Ґабрусевич. Брітанці, французи, поляки, лотиші та інші
висловлювали нам своє співчуття і схвилювання. . .
16 червня о 6 год. вранці ув’язнений з нами польський єпископ
д-р Владислав Ґораль з Люблина відслужив у своїй камері заукокій-
ну Богослужбу, а ми всі в келіях «самітках» прийняли духову участь
у цій в’язничній панахиді за упокій душі.

Невідомі листи Олени Теліги знайшли і передали до Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України представники жіночого товариства імені цієї видатної поетеси

Це буде так: в осінній

день прозорий

Перейдемо ми на свої

дороги.

Тяжке змагання наші

душі зоре,

Щоб колосились зерна

перемоги.

Олена Теліга

“Поворот”

В такий же “осінній день прозорий” представники Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги і керівник наукового центру вивчення життя та діяльності цієї відомої громадської діячки, доктор історичних наук, професор Надія Миронець передали на зберігання до Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України п’ятдесят шість документів з так званого варшавського періоду життя поетеси.

Без української студентської громади столицю Польщі 30-х років минулого століття уявити неможливо. Найздібніші “спудеї” місцевого університету були уродженцями Галичини, Волині, Поділля... Національно свідомі, ідейно налаштовані, вони чужого навчалися і свого не забували. Про що думали і мріяли, чим займалися і про що писали у Варшаву до своєї старшої товаришки Лени (як по-приятельськи називали Телігу) Ксенія Світлик, Дарія Беч, Олег Штуль, Іван Коровицький — листи ці понад шість десятиліть зберігалися в потаємних місцях у Дрогобичі в пані Дарії і в Коломиї у пані Ксенії. Остання, на жаль, у січні пішла з життя. До рук Надії Миронець епістолярна спадщина потрапила завдяки популярності її праці про Олену Телігу “О краю мій...”. Книгу прочитав коломийчанин Зіновій Ясінчук. Він і повідомив, що знає колишніх приятельок головної героїні. Невдовзі відбулося знайомство авторки з уже літніми жінками. Вони й передали листи, поштівки, котрими обмінювалися з 1936-го до 1939-го.

Скромні сірі конверти, деякі з вирізаними марками, звісна річ, раритети для філателістів. Перша листівка від пані Олени полетіла на вулицю Українську, 11 в Коломию до Ксенії Світлик із Заліщиків. Там, на Тернопільщині, Михайло й Олена Теліги відпочивали з Дмитром Донцовим. Текст невеличкий, з суто побутовими враженнями про курортне життя-буття. Найцінніше — автографи знаменитої трійці. До слова, саме юній Ксенії тоді найбільше писали друзі. Чарівна студентка захоплювалася фотографією. Завдяки цій пристрасті стала своєрідним фотолітописцем усього, що відбувалося в українській громаді. Дівчиною зачаровувалися. Ось який вірш надійшов їй поштою 8 червня 1936 року з Варшави від поета Кушніренка:

Чи люблю?

Але ж ні.

Чи любив?

Та ніколи.

Чому ж так наївно

сплітаються дні?

Чому моє серце таке

загадкове?

А Олену Телігу Сергій Кушніренко приваблював ще й тим, що його слова не розходилися з ділом. Третього серпня 1937-го вона поділилася враженнями знову-таки з “дорогою Ксенечкою”: “Буде з нього, здається, тип людини, що ми так мало маємо, яка вміє єднати слова з ділом”.

А якими листівками обмінювалися друзі! Наївні, зворушливі. Ось, наприклад, вид довоєнного Львова. На чорно-білому знімку знаменита площа Ринок. На звороті речення-замальовка від пані Олени до тієї самої подруги: “Львів особливо гарний, засніжений і заморожений, тому і мерзну у своєму костюмі, але маю чудовий настрій”.

А от “рум’яна” поштівка: собор Святого Юра, розкішні квіти, пишні паски, веселі хлопчик і дівчинка з крашанками — все оповите рожевим серпанком. Таку композицію до Великодня 1938 року створив художник Курилас. На звороті енергійним крупним почерком із завитками рукою Теліги разом з привітанням у Коломию написано: “А чи хлопець не нагадує Івана?”

Очевидно, йдеться про Івана Коровицького. В архів передано шість листів і шість поштівок від нього до Світлик. Випускник теологічного факультету Варшавського університету, магістр філософії присвячував поезії своїй музі — чарівній і самовідданій Олені. А з Ксенією та її подругою Дарією товаришував й активно листувався. Іноді з іронією й гумором. Ось що він написав на фотопоштівці з краєвидом Вісли у Кракові: “Невдача повна. Залишається “поповнити” самогубство. Отож шлю Вам своє останнє “прощайте”. Згадуйте часом добрим словом. Ваш Іван. 19.ХІ.1936”. Відчувається, що пан магістр не любив “розтікатися по древу” в листах. Він прихильник коротких повідомлень. Завдяки йому ми бачимо чорно-білі листівки з видами Білостока, Кременця, Кракова. Примудрявся стисло повідомити про події, плани, описати побачене, передати відчуття. Послання незмінно закінчував словом “цілую” і побажаннями на зустріч.

Приводи побачитися були. Приміром, на свята. Збереглося скромне запрошення на Різдво, написане українською мовою, але на польський копил: “Українська студентська громада у Варшаві просить вельмишановну пані Ксеню Світликівну прийти на різдвяну вечерю, що відбудеться в залах при вулиці Хмєльній, 5 о годині 20 дня 8.І.1937. Миле товариство, смачні потрави, колядки. Бридж! Більярд! За вечірку слід заплатити: студенти — 2 злотих, інші — 3. Дві особи — 5”.

Полюбляв нагадувати про себе поштівками з картинками і волинянин Олег Штуль. Передвоєнний студент Варшавського університету, член Організації українських націоналістів “балував” дівчат Ксенію і Дарію короткими посланнями. Листівка від нього зі штемпелем від 15 жовтня 1936 року — знахідка для фольклористів. На тлі карпатських дерев’яних храмів дівчата в народних костюмах грають у “Гагілки”, водять хоровод. А “дорогій Даруні” (Дарії Беч) він надіслав зображення Дівочих скель у Кременці.

— Ці приватні листи доповнюють і образ самої Олени Теліги,— каже Надія Миронець,— і розповідають про тодішню молодь, котрою вона опікувалася. З листування дізнаємося, наприклад, що поетеса задумувала випускати з Іваном Коровицьким газету. Шкода, обставини завадили. Відчуваємо, наскільки щирими були стосунки, як тодішні варшав’яни були налаштовані ідейно. Сподіваюся, що ця спадщина незабаром стане надбанням громадськості й увійде до книги, присвяченої видатним українцям.
Олена СЕДИК “Хрещатик”

110 років з дня народження письменниці




Олена Теліга — пані в капелюшку
Текст Анастасії Москвичової

«… В хаосі жіночих типів нашого письменства нема майже ні одного окресленого, живого і дійсно позитивного образу»

О. Теліга

Справжнє ім’я: Олена Іванівна Шовгенева (Шовгенова)

Народилася 21 липня 1907 року (за іншими даними — 8 липня 1906) в Іллінському, неподалік від Москви (Петербург як місце народження поетки — містифікація)

Освіта: історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі

Діяльність: поетеса, редактор, літературний критик, громадський діяч

Літературне об’єднання: «Празька школа»

Збірки: «Душа на сторожі», 1946; «Прапори духа», 1947; «На чужині», 1947; «Олена Теліга», 1977 (всі видані посмертно).

Сімейний стан: одружена, чоловік — Михайло Теліга, музикант (бандурист) Політичні погляди: антикомуністичні, відстоювала ідею незалежності України

Смерть: у лютому 1942 року розстріляна у Бабиному Яру разом із чоловіком і соратниками


Що заважає відомій українській поетесі, чиї твори вважаються «класикою», а сама вона — зразковим борцем за незалежність, котрий віддав життя за ідею, підробляти, скажімо, манекенницею? Або танцювати під бандуру в кабаре? В принципі, якщо Олені Телізі щось і заважало, вона не скаржилась. І, якщо вірити спогадам її знайомих, була дамою веселою і трохи ексцентричною.

Чомусь говорячи про неї, більшість біографів та літературознавців роблять акцент на смерті поетеси: «Тут сиділа і звідси іде на розстріл Олена Теліга». Проте не можна сказати, що смерть була найяскравішим фактом її біографії.
 Петербуржанка Лєночка ШовгеноваДопоки дочка інженера Івана Шовгенова Лєна стала, власне, тією самою Оленою Телігою — письменницею і громадською діячкою, пройшло досить багато часу. Спочатку дівчина мало кому показувала свої вірші, до яких тоді не ставилась серйозно, адже поетом у сім’ї вважався брат Олени Сергій, відомий під псевдонімом Налянч (перша половина дівочого прізвища матері). Та й писала Олена свої тодішні твори російською мовою, яку вважала рідною. У школі навчалась посередньо. В товаристві привертала увагу природним шармом (колись за це її порівнюватимуть із актрисою Гретою Гарбо) та манерою бесіди. «Інші жінки майже завжди її критикували, а нецікавих жінок інші жінки не критикують», — зауважував у спогадах Станіслав Гординський.

«Риси обличчя мала неправильні, ніс надто короткий, тонкі нервові уста. Але такий особливий склад обличчя, що деякі дефекти мало його псували. Не була красуня, але гарненька, приваблива і дуже жіноча,- згадувала Галина Лащенко, українська емігрантка, що близько спілкувалась із Шовгеновими під час перебування в Подєбрадах. — Мене вразила її мова, говорила так, наче ледве встигала набрати віддиху, щоб говорити… Два тижні, і я говорити почала так, як вона, — вибухово».


Олена Теліга
Оця її здатність — раптово перейматися якоюсь ідеєю та запалювати нею інших — і зіграла вирішальну роль у подальшій біографії Олени.

«Я не була киянка. І не петроградка, я була петербуржанка, — розповідала потім вона Уласові Самчуку. — Я там виросла, там вчилася… ну й, розуміється, насичувалася культурою імперії. І коли я опинилася в такому ультрафранцйозефському містечку, в якому люди говорили чомусь праслов’янською мовою, я була приголомшена, що мій батько, відомий і заслужений справжній російський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали на Шовгеніва, є не що інше, як ректор школи, яку звуть господарчою академією, де викладають „на мові“ і де на стінах висять портрети Петлюри. І знаєте, як це сталося, що з такого гарячого Савла стала не менш гарячим Павлом? З гордості».

Історія про те, як Олена Шовгенова публічно висміяла на вечірці емігрантів-українофобів, стала притчею і закінчувалась здебільшого словами: «І з того часу вона розмовляла виключно українською». Тут біографи трохи перебільшують, забуваючи врахувати той факт, що українська-то була для поетеси іноземною мовою. Яку вона, одначе, опановувала завзято і старанно. Це, в принципі, дивиною не здавалось. «Вона завжди була оточена студентами, які постановили навчити її української мови, — писала Наталія Лівицька-Холодна, поетеса і Оленина подруга. — Найзавзятіше взявся за це кубанець бандурист Михайло Теліга. Та й Леонід Мосендз зробив немало в цій справі, бо підготовляв її до матури».
В полоні ідей

Уроки української від кубанця бандуриста не пройшли дарма. «Любов свобідна, Михайлику», — писала Олена в листі до коханого, однак незабаром пішли чутки про їхнє майбутнє весілля. Святкування було пишним: знайомі і напівзнайомі гості, православна церемонія… Довелося, щоправда, відмовитись від весільної подорожі (фінансову підтримку надавав батько нареченої Іван, чиї ресурси були далеко не безмежні).

Одруження пішло на користь і Михайлові Телізі. Він заховався в тінь своєї дружини, що з часом стає дедалі популярнішою, як равлик у мушлю. Олена друкує свої поезії і критичні статті в часописах, свариться із карикатуристами, що (який жах!) посміли пожартувати з неї, активно листується із письменниками-емігрантами з України, готує до видання свою першу збірку…


Олена і Михайло


Пройшли часи, коли для допомоги хворій матері Теліга то виступала в кабаре, то демонструвала нові моделі одягу. Коли друзі поетки потай відправили її вірші редакторові «Вісника», які пізніше були надруковані, Михайло втратив будь-які ознаки власної автономності. Його тепер знали як Олениного чоловіка. В цьому статусі Михайло пізніше й приїде до Києва на дружинине прохання, щоб супроводити її в останню путь.

«Вона померла за ідею, її чоловік — за неї», — скажуть потім друзі поетки.

Творчу спадщину Олени Теліги тепер порівнюють то зі здобутками Срібного віку, то із українськими літературними традиціями Лесі Українки та Івана Франка. Вчені й досі сперечаються, що саме зі згаданих чинників найбільше вплинуло на світогляд Теліги. Захоплення ідеєю українського суверенітету переповнювало пані Олену, як і більшість її колег- «пражан», навіть не так сама ідея державності, як процес боротьби за державність.

Письменниця нелегально перебралась до Києва, жила на конспіративних квартирах, займалась напівпідпільною видавничою діяльністю.

Ідею фашизму, що її спочатку Теліга розглядала як один із шляхів розвитку держави, було пізніше відкинуто. Поетка розуміла: те, що так прекрасно й світло звучить у теорії, часом виявляється смертельно небезпечним на практиці. Про можливий арешт Олену попередили. Було абсолютно ясно, що раз упіймавши, окупанти не відпустять її. «Коли мене заарештують, і я загину, то знайте, що сповнила свій обов’язок до кінця і скажіть про це іншим», — сказала Теліга колегам у Спілці письменників.

Достеменно невідомо, коли відбувся розстріл і де конкретно поховані митці. Країна Рад забула про «пражан». Ні слова про Олену Телігу не сказано в Українській радянській енциклопедії, що виходила під редакцією Миколи Бажана. Практично всі збірки віршів Олени вийшли посмертно, за кордоном і вже у незалежній Україні.

Лишились тільки листи, опубліковані спогади друзів і знайомих. На світлинах, зроблених у різний час, видно: Олена зовні майже не змінювалась. Була висока і тонка, у неодмінному капелюшку.

Так жила і такою ж пішла на розстріл Олена Теліга.

Про Олену Телігу


«Можна тільки дивуватись, як в одній людині сплелися безмежна жіночність, краса, розум, талант, беззастережна хоробрісна смерть Олени Теліги спричинилася до того, що вона стала символом невмирущості української нації». Надія Миронець, нарис «І злитися зі своїм народом»

«Це поезія високої ідейної напруги, „настояної“ на гострому усвідомленні появи в її долі такої миті остаточного вибору, яку не можна не відчути, яку не можна оминути. Інакше буде втрачена будь-яка доцільність життя». Микола Жулинський, «О краю мій…»

«У ті часи Київ був голодний, холодний і досить малолюдний, але деякі середнього віку громадяни, які могли його порівнювати з дореволюційними часами, вказували на те, що ще ніколи Київ не був таким українським містом, як саме тоді, восени 1941-го року. Навіть на улицях загально панувала українська мова. Найчастіше ми бачилися ввечері, коли всі приходили додому, бо ж у Києві тоді була поліційна година від смеркання до світання. У цілому помешканні була єдина тепла, або, може, краще сказати, не дуже холодна, кімната — кухня, і там ми їли спільну вечерю, яка день-у-день складалася лише з однієї страви: гороху, звареного на воді, без соли й товщу,- а все ж таки це була основна наша їжа на день. Там, за теплим гороховим супом, якщо ту страву можна було так назвати, обговорювалися щоденні переживання, різні зустрічі, справи. І хоч Олена Теліга була найстарша між нами — їй тоді було вже понад тридцять, — вона виявляла себе дуже добрим товаришем, порадником, рішуче протестувала проти того, щоб ми брали під увагу те, що вона жінка, й давали їй якісь пільги в тих, до речі, не надто вибагливих господарських обов’язках». Марко Антонович, «Жмут спогадів про Олену Телігу»

«Особисто вона мала незаперечну чарівливість, що підкреслювала ще більше її, сказати б, столичні манери, елеганцію справжньої варшав’янки. Інші жінки майже завжди її критикували, а жінок нецікавих інші жінки не критикують». Святослав Гординський, «Зустріч з Оленою Телігою»

Олена Теліга про…

… дитинство:


«Сказали нам у школі, що треба нищити хрущів, бо вони шкідливі. І ми нищили хрущів, відривали крила, ноги, запихали до пляшок, закорковували й пускали на воду. Я думала над долею хрущів у закоркованій пляшці, що пливуть за водою. І так дитина вчиться жорстокості, яку стане щораз частіше та з більшим умінням примінювати в житті».

… любов:«Любов свобідна», Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого… Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, «фліртуйте». І мені ви ніколи не зробите неприємності. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не «каторга єгипетська», не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя! Любов неможлива без повного цілком довір’я. А я вам вірю безмежно. З листа Михайлові Телізі

… гендерне питання:«Сотні, тисячі жінок відійшли далеко від типу „сонної весталки“, „простої земної мадонни“. Та, на жаль, часом задалеко. Бо багато серед них стало тепер суворими амазонками, мужчинами в спідницях, позбавленими всякої жіночності. Безперечно, вони можуть багато зробити для суспільності, але той викривлений, хоч часом і корисний тип жінки ніколи не стане джерелом натхнення мужчини, який потребує поважности в чині й при праці, але ніжності й гумору — в перерві». «Якими нас прагнете?», 1935

«Безперечно, жінка завжди матиме дещо відмінну від мужеської психіку і дещо відмінні уподобання, що в певний спосіб буде відбиватися на всіх її чинностях і її творчості. Сей жіночий елемент так само потрібний в будуванні життя і мистецтва, як і мужеський. В співпраці з мужчинами затрачує він свою солодкавість і пасивність, робиться викінченим і необхідним чинником життя». «Сліпа вулиця. Огляд жіночої преси», 1938

… творчість:

«Отже, я в більшості випадків сідаю писати, щоб передати певний настрій. Не змалювати образ, а лише передати настрій». З листа Д. Донцову

«Книжка — духовна зброя — сміливо стає поруч залізної зброї. Але кидаючи це гасло, називаючи книжку духовною зброєю, мусимо пам’ятати, що з нею, як і з правдивою зброєю, треба поводитися обережно. В непевних, недосвідчених руках вона може скалічити, а то й знищити не ворога, а її власника». «Книжка — духовна зброя», 1941

неділя, 17 липня 2016 р.

Літній день




День вдихає свіжість вечорову,
Відганяє втому і жагу.
Приголубить нічку чорноброву,
Й зникне в травах відшукать снагу.

Вранці прийде з росами рясними,
Побреде на луки і в поля,
А в прощанні з зорями ясними,
Місяцю всміхнеться звіддаля.

Зійде сонце - він у сад загляне,
Пустить бісик вишніі нашвидку.
Полудень із спекою застане -
Знайде прохолоду у ставку.

Вже засмаглий на липневім сонці,
Скосить ниву в полі золоту.
Буде пестить квітку у долонці
І ростити парость молоду.

Літній день - виснажливо - спекотний,
Вмитий потом, скупаний в дощах,
В почуттях здається безтурботний,
Приспаний в солодких дивних снах.

понеділок, 11 липня 2016 р.







Чорнобривці цвітуть біля школи
Чорнобривці цвітуть біля школи,
Разом  сіяли їх навесні,
Бо хотілось віддячить за щедрість
Цій квітучій і рідній землі.

Хай красуються  завжди барвисто,
І чекають метких школярів.
Хай  розноситься галас дитячий,
Мов переспів пташиний з садів.

Раннє сонце багрянить пелюстки,
І сріблиться роса на квітках.
Дивна казка з квіткових етюдів
Через роки  з’являється в снах.

Квіти пестили ніжно, з сумлінням,
Вклали душу і частку тепла.
Хіба можна цю радість забути,
Коли в душах нуртує весна.

Так, ми вчились рослини любити,
В них вбачали початок  життя.
Зрозуміли – прекрасне є вічне,
А потворне – помилка буття.

Чорнобривці – то вчительки ласка,
То наука життя на віки.
Хай  доріжка до школи  нас манить,
Кличе в юність крізь дні і роки.

Поблукаймо між трав буйноквіття,
Невідомих галявин життя.
Повернімось  по стежці до школи,
Щоб сприйняти нові відчуття!

Тут побачимо  знов чорнобривці,
Вчителів ,  і в цю  трепетну мить
Зрозумієм, яке все  це  рідне…
 Клумба в квітах майбутнім зорить.




Воском плаче свіча,
Тане тихо й печально.
Обірвались життя
Так миттєво й безжально.

Слізьми плаче свіча,
        Пломеніє в безодні.
        Стогне болем душа
        В дні тяжкі і холодні.

Сумно плаче свіча
Слізьми й кольором крові.
Градом вбита душа
      Не блага вже любові.
   
         Тихо плаче свіча
     Світлом гірко – яскравим.
 Звір розчавив життя
З жалем вовчолукавим.

Догоряє свіча,
Мить хвилини рахує.
Зграя людововків
Як про подвиг звітує.

Ось і згасла свіча,
Та тепло народилось.
А  у душах людських
Янголи оселились.




Я вдивляюсь в глибінь безмежну,
І на тлі обважнілих хмар
Бачу єдність стихій небесну:
Світло й звук в парі йдуть на вівтар.

Голос грому - важка надсила,
Мов від страху, природа тремтить,
Блиск різкий, як запалені крила
Над полями стрілою летить.

Від потоків води лавинних
Впали трави на лоно землі,
Гнів стихії й вітрів невпинних
Розіп яли Боги на стеблі.

неділя, 1 травня 2016 р.

Осіння мелодія



На вересневі ранки впали срібні роси,
Вплітає осінь золоті стрічки берізкам в коси,
Краса горить, мов щоки , на кущах калини,
Чарівна врода розцвіла у горобини.
І горить, палає листя клена,
Лиш тополя ще стоїть зелена.
Через гай, садочки, луки і ставочки
Осінь тихо йде…

12.09.2013р.

Люди, як кораблі



Пам’яті лідера гурту «Скрябін»
Андрія Кузьменка
Люди, як кораблі.
Є великі й малі.
Не всі вільно пливуть
Й хрест свій чесно  несуть.

Люди, як кораблі
Відпливли від землі.
В морі шквал і штормить,
Все довкола тремтить.

Люди, як кораблі.
Є новенькі й старі.
Правди в тому зерно,
Щоб не сісти на дно.

Хвилю вітер здійма,
В душах стогне зима.
Крига креше в борти,
Тож вихід мусиш  знайти.

Душі цих кораблів,
Відторгають щурів,
Щоб не гризли в них дно,
Бо потоне судно.

Люди, як кораблі
Не стоять  на мілі,
Мусять парус  піднять ,
У вир  життя  поринать.

Люди, як кораблі,
Завжди з штормом в борні.
Кажуть - з курсу знесло,
То й підкралося зло.

Люди, як кораблі,
Мають силу землі.
Слово буде мовчать -
Совість буде кричать.

Люди, як кораблі
Мають все ж  якорі.
І заходять в порти
Пристань вічну  знайти.

Так приплив корабель
У безодню пустель
Він вже буде мовчать,
Гами ж  будуть кричать.

02.02.2015

Дощ постукав тихо у вікно



Дощ постукав тихо у вікно,
Крадькома загланув у фіранку.
Музикою лився аж до ранку,
І створив
чарівне полотно.
Сльози - краплі впали на вітраж,
Майстар - дощ вигадував сюжети,
Вітер в роздумах наспівував куплети,
Так  удвох  створили цей  пейзаж.
Квітень 2015

Абрикосові квіти








Шепіт трав, подих вітру,
Манить бджіл медонос,
Між тендітних листочків
На гілках абрикос.

Виглядають , мов діти
Із віконець. В садах
Абрикосові квіти
В ароматних медах.

Абрикосові квіти -
Це дарунок весни.
Хай радіють їм люди
Як дозріють вони.

Соком свіжим наллються
У промінні яснім.
Абрикосові квіти
У теплі кольорів.

пʼятниця, 29 квітня 2016 р.

Без сумніву

Життя - не супермаркет й не базар,
За вороття у  прожите тут не даси хабар.
Життя - не акція, що  може продаватись,
Й  кушем отриманим піарно вихвалятись.
Купують зараз все: диплом, машину, нирку,
Квартиру, яхту і небесну зірку,
Тут ставки щохвилини вгору йдуть,
Та про порядність краще вже забуть.
На деякі лоти ростуть щомиті квоти,
Тут продавцеві вистачить роботи.
А щоб товар залежаний продати,
Культурно натякнуть, що краще помовчати.
Життя - не супермаркет і не ринок,
Це дар буття, зі смертю поєдинок.
Життя не крам - безцінний скарб душі,
Не вимінять його на ниці бариші,
Як  розмінять його на долари й дукати,
То  в честі марно захисту благати.

вівторок, 26 квітня 2016 р.

Розмовне бруднослів'я

Продавщиця у крамниці,
Як в солодкому раю.
Має власні таємниці
Про продукцію свою.

Рекламує делікатно,
Щоб купляли мармелад.
Пропонує толерантно
Смакувати й шоколад.

Кине поглядом уважним
Весь товар, що на виду.
Потім голосом поважним
Дасть пораду до ладу.

Стоїть жіночка привітна,
Розгляда асортимент,
Поряд - дівчина амбітна
Й свій вичікує момент.

Обізвалась гонорливо:
- Чи є чистий шоколад?
Продавщиця їй глузливо:
- Ви спитали невпопад.

Шоколад - в асортименті,
На вітринах чистота.
СЕС при кожному моменті
У крамницю загляда.

Шоколад у нас молочний,
Й натуральний чорний є.
Ну а вислів Ваш невлучний
Бруднослів'ям віддає.


пʼятниця, 15 квітня 2016 р.

Місяць в темну нічку закохався




Місяць темну нічку закохався
Таємничу, одиноку і сумну.
Теплим вечором до неї залицявся,
Щоб краси відчути таїну.

Дарував намисто з зір яскравих,
Плів вінок із квітів польових,
Умивав росою трав ласкавих,
Й слав постіль з покосів лугових.

Танцював закохано на хвилях,
Співом заливався у саду.
Голосом п янким у дивних стилях
Тишу гнав від дівчини нудну.

Огортав туманом стан жіночий,
Й ніс у даль, мов мрію весняну.
Та й возніс її, як час урочий,
Щоб відчуть бентежність неземну.

Скромна нічка - дівчина зваблива
Зустрічалась з ранком у степу.
Як зоря моргнула мерехтлива,
Вмить сховалась нишком під копу.

Місяць зник у небесах просторих
З мрією про зустріч при свічах.
І заснув аби у снах прозорих
Знов побачить сум в її очах.
14.04.2016.